Дмитро, Тарас та Наталка змалку жили в одному будинку. Як-то кажуть «ще у пісочниці» гралися разом.
Дмитро та Тарас вчилися в одній школі та в одному класі, товаришували, а як підросли, то стали разом і парубкувати.
Наталка була трохи молодша. Як була маленька, то набридала хлопцям, щоб гралися разом, а от як виросла…
Світловолоса тоненька Наталка подобалася хлопцям. І Дмитро, і Тарас почали залицялися, проте дівчина залишалася байдужою. Стала зустрічатися з іншим хлопцем.
Вже й час підійшов хлопцям йди до лав армії. На проводи запросили усіх мешканців їх невеличкого будинку.
Хлопці випили. Наталка, як і раніше, була неприступною, то здалося їм, що це невірно, несправедливо, і взагалі, як це такі хлопці як вони можуть не подобатися?
Викликали Наталку на двір. Скористалися тим, що увесь двір гуляв на проводах. Старенькі та маленькі вже відправилися на відпочинок. Дівчина довірливо пішла з хлопцями до гаражу, що знаходився у дворі та належав батькам Дмитра.
Хлопці були настирливі. Наталка спочатку не сприймала їх всерйоз, а шкода… бо тоді усе і сталося…
Розхристана та сплакана Наталка прибігла до матері, бо батька не стало вже кілька років по тому. Матір одразу зателефонувала своєму старшому брату — дядьку Наталки.
Ще проводи не скінчилися, а дядько Петро вже був у батьків Дмитра та Тараса. Хлопцям дісталося від Петра, що ледве його від них відтягли.
Потім дядько Петро проголосив: «Як не хочете сорому, розголосу та багаторічного ув’язнення для синів, то один одружується, а інший дає відступного». Батьки хлопців були у безтямі та згодні на усе.
Швидко зіграли весілля Наталки з Дмитром (ні її, ні хлопців батьки ні про що не питали), а батьки Тараса продали квартиру Тарасової бабусі і віддали гроші дядьку Петру для Наталки.
Хлопці пішли до армії, а дівчина залишилася з матір’ю. Важкі то були часи. Матір Наталки не спускала очей з доньки: аби та нічого з собою не зробила. Згодом з’ясувалося, що під час наруги Наталка завагітніла, то народила сина — копію Тараса. Дмитро та Наталка світловолосі та світлоокі, а Тарас — чорнявий, кароокий, з пишним чубом. От і дитина — вся в нього.
Дмитро постійно писав дівчині з армії, проте вона жодного листа від нього не читала і ні разу не відповіла.
З армії Дмитро повернувся до Наталки, проте разом жили тільки про людське око, ніколи вона його до себе не допускала.
Тарас після повернення з армії завербувався до Сибіру, там запиячив, потім взагалі спився і зник. І по теперішній час ніхто не знає, де він і що з ним.
Дмитро винився перед Наталкою, просив вибачення, радий був виконати всі її бажання, та вона нічого не хотіла і не звертала на нього уваги.
Наталка все чекала на свого хлопця з-за кордону, той нарешті залишив там роботу та повернувся додому.
Дійсно повернувся, та для нього Наталка — чужа дружина, та ще й дитину має.
Дмитро не відступав: винився, освідчувався в коханні, опікувався Наталкою та дитиною. Усе марно: Наталка не пробачає, не чує і не бачить.
На той час батьків Дмитра вже не стало, почував він себе одинаком, постійно винився. Єдина жінка, яку він кохав, — це Наталка, проте і її він скривдив. Та ще й як! Хіба таке жінка пробачить? Він нікому не потрібен, то вирішив піти з життя.
Вийняла його з зашморгу Наталка, викликала швидку… потім прийшла до лікарні. Ходила, навідувала, привезла додому, якийсь камінчик спав з душі, бо вперше після того подивилась на чоловіка.
Спробувала почути, зрозуміти і … вибачити…
Пройшов час, Дмитро з Наталкою живуть разом, в них народилася дівчинка. Про минуле ніколи не згадують, в дітях — усе їх життя та душа.
Автор – Ірина ОМЕЛЬЧЕНКО
Фото ілюстративне.
