— Хто ще скаже правду, як не мати, коли дружина не здатна забезпечити нормальний тил? — холодно кинула свекруха, розглядаючи мій одяг. Тарас продовжував жувати свій занадто солоний, на її думку, шматок м’яса, вдаючи, що нічого не відбувається. Я зрозуміла, що цей обід закінчиться не десертом, а повним розривом усіх родинних зв’язків.

Чайний сервіз, подарований на новосілля, стояв у серванті як мовчазний докір моїй невідповідності високим стандартам родини чоловіка. Кожного разу, коли Марія Степанівна переступала поріг нашої квартири, повітря ставало густим і важким, ніби перед грозою. Вона не кричала, не влаштовувала сцен, але її мовчання було гучнішим за будь-який крик. Тарас зазвичай ховав очі в тарілку або раптово згадував про терміновий дзвінок по роботі, залишаючи мене сам на сам із цією витонченою психологічною облогою.

Все почалося ще до весілля, коли я вперше прийшла до них додому. Марія Степанівна оглянула мої джинси так, ніби я прийшла в лахмітті, і лише сухо кивнула. Відтоді кожна недільна вечеря перетворювалася на іспит, який я заздалегідь провалила. Вона помічала все: пил на верхній полиці шафи, який можна знайти лише з драбиною, занадто солоний, на її думку, соус до м’яса, або ж колір моїх нових штор, які вона назвала надто тривожними для сімейного затишку.

Тієї неділі все було як завжди, але всередині мене щось надломилося ще зранку. Можливо, це був дощ, який без упину гатив у вікно, або те, як Тарас вкотре попросив мене не сперечатися з його мамою, щоб не псувати вихідний. Ми сиділи за столом, вкритим білосніжною скатертиною, яку вона ж і принесла минулого тижня, бо наша здалася їй недостатньо парадною.

— Ілоно, ти знову купила хліб у тому супермаркеті на розі? — запитала Марія Степанівна, обережно відкладаючи шматочок батона вбік.

— Так, Тарасові він подобається, — відповіла я, намагаючись тримати голос рівним.

— Він просто звик бути невибагливим, щоб тебе не образити. Але ж ти знаєш, що в нього з дитинства слабкий шлунок. Тобі варто було б самій пекти, це не займає багато часу, якщо правильно планувати день.

— Мамо, хліб нормальний, — тихо втрутився Тарас, не піднімаючи голосу.

— Ти завжди його захищаєш, сину, але я ж бачу, як ти змарнів за останній рік. Очі тьмяні, обличчя сіре. Мабуть, раціон занадто бідний на вітаміни. Ілоно, я принесла тобі записник із рецептами, які я збирала десятиліттями. Там усе розписано по днях тижня.

Я відчула, як пальці мимоволі стиснули серветку під столом. Кожен рух Марії Степанівни був вивіреним, кожне слово — наче голка, загорнута в оксамит. Вона почала розкладати салат, прискіпливо вибираючи шматочки овочів.

— До речі, я помітила, що ти змінила розташування речей у вітальні. Тепер крісло стоїть спиною до вікна. Це абсолютно неправильно з точки зору енергетики дому. Так щастя вимивається з кімнати.

— Це просто крісло, Маріє Степанівно. Мені так зручніше читати, коли світло падає зліва.

— Зручність — це егоїстичне поняття, люба. У шлюбі треба думати про загальну атмосферу, про те, як почувається чоловік, коли повертається з роботи. Тарас завжди любив простір, а ти захарастила все цими своїми вазами та безглуздими подушками.

Тарас продовжував мовчки жувати, ніби його це не стосувалося. Ця його позиція нейтралітету раніше здавалася мені мудрістю, але зараз вона виглядала як зрада. Я дивилася на те, як він старанно уникає мого погляду, і всередині закипала холодна лють.

— Мамо, досить про крісло, — знову подав голос чоловік, але в його словах не було сили.

— Я просто даю поради, сину. Хто ще скаже правду, як не мати? Ілона ще молода, вона не розуміє, що дрібниці будують фундамент. От наприклад, чому ти знову в цьому сірому светрі? Я ж дарувала тобі чудову блакитну сорочку.

— Вона в пранні, — відрізала я.

— В пранні вже третій тиждень? Я бачила її в кошику ще минулого разу. Ти просто не встигаєш поратися по господарству, Ілоно. Можливо, тобі варто залишити ту твою роботу в редакції? Все одно вона приносить лише копійки, а вдома ладу немає.

Це була та сама межа. Моя робота була єдиним місцем, де я відчувала себе професіоналом, де мене поважали і де не було Марії Степанівни з її нескінченними повчаннями.

— Моя робота — це не ваша справа, — вимовила я, відкладаючи прибори. Звук металу об порцеляну пролунав як постріл.

Марія Степанівна здивовано підняла брови. Вона не звикла до відкритого опору. Її зброєю завжди були натяки та підтексти.

— Яка грубість. Я лише піклуюсь про добробут своєї дитини. Якщо ти не здатна забезпечити йому належний тил, то навіщо було взагалі створювати сім’ю?

— Тил? Ви серйозно? Ви приходите в мій дім і поводитеся так, ніби ви тут головний інспектор з якості життя. Вам не подобається мій хліб, мої штори, моє крісло і моя робота. Але ви забуваєте одну деталь — це моє життя. І Тарас вибрав мене саме таку, з моїми помилками і моїми подушками.

— Ілоно, заспокойся, — прошепотів Тарас, нарешті подивившись на мене з переляком.

— Ні, Тарасе, я не заспокоюся. Скільки можна вдавати, що все гаразд? Твоя мати методично знищує все, що я намагаюся побудувати. Вона не поради дає, вона мітить територію. Кожне її зауваження — це спроба показати, що я тут чужа, що я тимчасова, поки вона не знайде тобі когось кращого, хто буде пекти хліб за її зошитом.

Марія Степанівна повільно поклала серветку на стіл і випрямила спину. Її обличчя стало кам’яним.

— Я ніколи не думала, що ти настільки невдячна. Я витрачаю свій час, приношу продукти, намагаюся допомогти…

— Допомогти? Допомога — це коли про неї просять. А те, що робите ви, — це експансія. Ви не можете змиритися з тим, що син виріс і в нього є жінка, яка не є вашою копією. Ви хочете керувати нами як маріонетками. Знаєте, чому Тарас такий мовчазний? Бо ви роками забивали в нього відчуття власного голосу. І зараз він боїться навіть слово сказати, щоб не образити вас, поки його власна сім’я розвалюється.

— Досить! — крикнув Тарас, вдаряючи рукою по столу. — Мамо, Ілоно, припиніть це негайно.

— Ось, бачиш, до чого ти його довела, — тихо сказала свекруха, звертаючись до сина. — Вона влаштовує істерики на порожньому місці. Я просто сказала про сорочку.

— Ви сказали про моє життя, — я встала з-за столу. — Ви сказали, що я не на своєму місці. Так от, Маріє Степанівно, я на своєму місці. А от ви тут — гість. І якщо ви не можете поважати мої правила в моєму домі, то, можливо, вам варто приходити рідше. Або не приходити зовсім, поки ви не навчитеся тримати свою критику при собі.

У кімнаті запала така тиша, що було чути, як цокає годинник на кухні. Тарас дивився на мене так, ніби бачив уперше. У його погляді була суміш страху та якогось дивного, прихованого захоплення, яке він не наважувався озвучити.

— Ти виганяєш мене? — голос свекрухи затремтів, але це була не образа, а холодний розрахунок. Вона чекала, що син зараз кинеться її захищати.

— Я встановлюю межі. Якщо для вас це означає бути вигнаною, то нехай буде так. Я більше не дозволю вам приходити сюди і розповідати мені, як дихати.

Марія Степанівна повільно піднялася, взяла свою сумку і попрямувала до передпокою. Вона не озирнулася. Тарас стояв біля вікна, спиною до нас обох. Коли двері за нею зачинилися, він так і не поворухнувся.

Ми провели вечір у різних кімнатах. На столі так і залишився недоїдений обід, хліб, який був неправильним, і салат, у якому бракувало вітамінів. Я відчувала дивне спустошення, але водночас і неймовірну легкість, ніби скинула з себе тони старого заліза.

Наступного ранку Тарас пішов на роботу, не сказавши ні слова. Його мовчання було іншим — не тим звичним захисним механізмом, а важкою, роздутою хмарою. Я розуміла, що він зараз між двох вогнів. З одного боку — мати, яка, без сумніву, вже кілька разів зателефонувала йому з розповідями про свій високий тиск і мою нечутливість. З іншого — я, яка вперше за роки шлюбу показала зуби.

Минуло кілька днів. Дзвінків від свекрухи не було. Тарас став похмурим, повертався пізно, уникав будь-яких розмов про те, що сталося. Я бачила, як він мучиться, але не збиралася просити вибачення за правду.

Одного вечора він нарешті сів навпроти мене на кухні.

— Вона не заслуговує на таке ставлення, Ілоно. Вона виростила мене одна. Вона віддала мені все.

— Це не дає їй права забирати твоє життя зараз, — відповіла я, не відриваючись від книги. — Ти маєш зрозуміти, що ми з нею не вороги, поки вона не починає війну за вплив на тебе.

— Але ти була занадто різкою. Можна було сказати м’якше.

— Я говорила м’якше три роки. Ти хоч раз помітив, як я намагалася перевести все на жарт? Як я ковтала образи? Ти мовчав тоді, Тарасе. Твоє мовчання і змусило мене стати різкою.

Він зітхнув і закрив обличчя руками. Це був конфлікт, який не мав простого рішення. Марія Степанівна не була монстром у класичному розумінні, вона просто не знала іншої любові, окрім тотального контролю. А Тарас не знав іншої лояльності, окрім повної покори.

Наші стосунки тріснули по швах. Тепер кожна дрібниця вдома нагадувала про ту неділю. Подарований сервіз я все ж таки сховала в коробку і винесла на балкон. Крісло залишилося стояти спиною до вікна. Але в повітрі все ще відчувався запах її парфумів та присмак її невдоволення.

Якось Тарас прийшов додому з пакетом продуктів, які зазвичай купувала його мати. Там був той самий хліб з іншої пекарні та домашній сир.

— Вона передала це через мене, — сказав він, уникаючи погляду. — Просила сказати, що не тримає зла, але в гості поки не прийде.

Це був її хід. Тонка маніпуляція, щоб показати, яка вона благородна і як ми страждаємо без її присутності. Тарас дивився на ці продукти з надією, що я зараз розчулюся і все повернеться на свої місця. Але я знала: якщо я зараз прийму цей дар як знак примирення без обговорення кордонів, наступної неділі вона знову буде перевіряти пил на моїх полицях.

Ми сиділи на кухні, і між нами була прірва. Чоловік, якого я любила, і жінка, яка його створила, — ми всі стали заручниками однієї великої любові, яка чомусь приносила лише біль.

Чи можливо побудувати справжню сім’ю, якщо третій зайвий завжди незримо присутній за вашим столом, і як ви вважаєте, чи варто було мені й надалі терпіти заради спокою чоловіка, чи мій вибух став початком кінця?