Нашу сім’ю можна назвати дружною. Ми успішно подолали багато випробувань, які приготувало нам життя, і щоразу справлялися з поставленими завданнями гідно. Але коли після довгої хвороби батько покинув нас, успіх перестав нам благоволити.
Життя у маленькому містечку не відрізняється чимось особливим. Ми з братом ходили до однієї школи, живий тоді батько був робітником на заводі, а мати займалася домашніми справами. Думаю, у нас була проста середньостатистична сім’я.
Батьки ставилися до нас однаково. Звичайно, тато приділяв більше уваги Сашкові у якихось спортивних питаннях. А мати намагалася навчити мене деяким аспектам життя домогосподарки.
Але у цілому ми з братом мали однакові права та обов’язки. Через шкідливу звичку батько часто кашляв ночами. Але покинути ніяк не виходило. Маму це дуже турбувало, але відвадити тата від його димної пристрасті не виходило. Не допомагали ні жуйки, ні сільські бабки-чаклунки.
Після того як його не стало, справи у нас пішли сумно. Брат уже був на першому курсі, а я лише закінчила школу. Мамі не залишалося нічого іншого, як влаштуватися хоч на якусь роботу. Але, ясна річ, зарплата була відповідна.
Ми старалися допомагати щосили, але життя не особливо покращувалося. І тоді мама покликала нас з братом на серйозну розмову.
Оскільки брат уже в принципі не жив удома, а я ось-ось мала переїжджати до гуртожитку, мама вирішила спробувати щастя за кордоном. У неї не було жодних зв’язків або навіть знання мови. Але й виходу іншого вона вигадати теж не змогла.
На найближчі пару років ми були за фактом забезпечені житлом від держави. Тому питання було актуальним. Чи зможемо ми пожити деякий час без батьків?
Іншого виходу не було. Що ще лишалося робити? Добре хоч у мами були якісь особисті заощадження на чорний день. Вона змогла сплатити собі дорогу, а решту поділила між нами з братом. Час від часу ми зідзвонювалися та розповідали мамі, як у нас справи.
Жили ми, звичайно, у різних гуртожитках, але з братом бачилися майже кожні два місяці. Хоча рік у рік ці зустрічі ставали все рідшими.
На третьому курсі я вийшла заміж. Тепер у мене з’явилася сім’я. Потім, не доучившись лише один рік, я почала жити зі своїм чоловіком та його батьками. Благо, їхня трикімнатна квартира дозволяла бачитися зі свекром і свекрухою не так і часто. Але самі розумієте, чуже житло – це чуже житло. Я багато часу проводила на роботі в офісі.
А брат жив із дівчиною у цивільному шлюбі. Принаймні він так усім говорив. Вони познайомилися ще на першому курсі та з’їхали з гуртожитку, як тільки зрозуміли, що у них все серйозно. Вона мила дівчина, я спілкувалася з нею кілька разів.
В принципі, можна сказати, що ми вже стали жити тим дорослим життям, коли кожен сам за себе. Тож мама могла б взагалі нікуди не їхати і просто залишатися вдома.
Наступного дня після того, як я дізналася, що чекаю дитину, мама оголосила нам з братом про те, що вирішила повертатися. Квитки вже куплені, тож чекайте, діти дорогі. З гостинцями та розповідями про життя в іншій країні. Прекрасна новина, нарешті ми зможемо побути разом як справжня та дружня родина.
Не стомлюватиму вас розповіддю про те, що мама накупила нам купу одягу і всякої нісенітниці, яка їй самій сподобалася. Ми святкували в нашій старій квартирі, виселивши перед цим квартиронаймачів. Зробили невеликий ремонт, тож усе було на найвищому рівні. Гостей не запрошували, вирішили зробити це пізніше.
І це була хороша ідея, що я не взяла з собою чоловіка, так він не побачив моїх сліз. А я ридала дуже сильно від почуття несправедливості. Справа в тому, що гроші, які мама заробляла стільки років, вона вирішила віддати моєму старшому братові.
Логіка була така: я вже вийшла заміж, маю житло. Нехай із батьками чоловіка. Але ж я живу не в тісноті. А у хорошому, чистому будинку.
Мій брат же тулиться на орендованій квартирі зі своєю «цивільною дружиною». І платить щомісяця гроші чужій людині. Отже, його сім’я через це не може розвиватися і йти вперед.
Ну і це була моя ідея здавати нашу стару квартиру, тож я брала собі більшу частину виручених грошей. І лише тому, що брат свого часу погодився на це. Він сказав, що йому, як чоловікові, взагалі не належить брати від мене нічого матеріального.
А тепер мама так мені відплатила. Тоді в чому проявляється материнська любов? На моє справедливе зауваження, що гроші можна поділити порівну, вона відповіла відмовою. Мовляв, таке рішення не принесе нікому користі. Все залишиться на своїх місцях і вийде, що вона даремно віддала роки свого життя незрозуміло, за що. А мій чоловік ще встигне заробити на нову квартиру.
До речі про чоловіка. З ним у нас також виникло непорозуміння. Він образився на мене через мою реакцію та сльози. Сказав, що ніколи не думав, що мені погано жити із його батьками в одній квартирі. Адже його мати і приготувати щось може, і прибрати. І це я ще нікому не сказала, що при надії.
Навіть не знаю, розповісти зараз цю новину чи почекати, поки всі емоції вляжуться і вщухнуть? З одного боку, мама напевно передумає обділяти дочку при надії і, можливо, гроші на квартиру дістануться мені.
Але я тепер думаю, а можливо, мені справді не потрібне окреме житло. Воно точно буде без ремонту. Та й господиня з мене, чого гріха таїти, так собі.
Що ж робити, адже питання досить серйозне. Не хочеться ображати Сашка, я його дуже люблю. Але й себе обділяти не можна. Тим більше, у нас із чоловіком скоро буде поповнення у сім’ї.
Ось у такому невирішеному стані я і перебуваю досі. Як вчинити – гадки не маю. Якщо хтось може допомогти, нехай підкаже, як правильно. Я сама вирішити не можу, а мама тут точно не порадниця.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
