Все пройшло і помчало в безоглядну далечінь, і нічого не залишилося, лише туга та печаль, – і в дзеркалі відбивається втомлене обличчя жінки добре за сорок. І ця жінка відвернулася від свого відображення і пішла на вулицю. Сіла у трамвай і приїхала в дальній район на околиці міста.
Це тридцять з гаком років тому була околиця; а зараз будинки нові побудували і торгові центри. А старий будинок, в якому жінка жила в дитинстві, знесли. Нічого не залишилося, як у пісні. Надії погасли, батьки на небі, сім’я розпалася, – та яка там сім’я, був чоловік і пішов. А потім були стосунки, але нічого особливого не вийшло. І на роботі нічого особливого не вийшло; інженер як інженер. І досить сумно приходити ввечері додому, де нікого немає.
У цей день Ніна чогось поїхала туди, де пройшло її дитинство. Їй наснився старий будинок і алея поруч із залізницею. На алеї була лавка, а на лавці юну шістнадцятирічну Ніну чекав Ігор. Це хлопчик такий був колись давно, навчався в паралельному класі. У них був з Ніною напівдитячий роман; вони зустрічалися. Телефонів домашніх не було у них. Але була домовленість: о шостій годині вечора Ігор приходив на алею і на лавці чекав Ніну. І вона приходила, якщо могла.
Вони гуляли алеєю, махали поїздам, розмовляли і цілувалися. Це була маленька покинута алея, влітку дерева змикалися склепінням над головами. І потяги шуміли на насипу. І можна було йти в обнімку; Ігор обіймав Ніну за плечі, вона його – за пояс. Це було побачення. Це була любов.
А потім скінчилася школа. Ніна поїхала вступати в інше місто, Ігор залишився, потім в армію пішов… А потім вони якось загубилися. Розумієте, все це було за часів, коли не було навіть домашніх телефонів. А листи треба було відправляти поштою. Кидати в синій ящик… Тоді дуже легко було загубитися.
І ось жінка середніх років в зимових сутінках пішла по алеї. Горіли ліхтарі, шумів поїзд, алея здавалася маленькою такої… І голі дерева скарлючилися від холоду. Листя на них не залишилося. Зима ось-ось.
Треба ж – лава на місці стоїть, під ліхтарем. Інша, сучасна, але на місці. І з лави встав бородатий чоловік у сірій куртці. Він розчистив містечко від снігу і сидів, курив. Він байдуже подивився на жінку в окулярах, у в’язаному береті. А вона трохи злякано глянула на чоловіка -мало чого, місце досить відокремлене. Чого він тут сидить?
А потім вони впізнали одне одного. Не відразу. Панцир часу не відразу дає упізнати того, кого ми любили колись; він поступово тане… Тільки потім впізнаєш.
Це був Ігор. Йому теж наснився сон про алею і про лавку. Він смутно пам’ятав, що саме йому снилося, але прокинувся в сльозах і з грудкою в горлі. І його потягнуло в місця дитинства; він тридцять з гаком років там не був. Проїжджав повз, бувало. Але навіщо відвідувати убогу доріжку поруч з залізничним насипом? Там нічого цікавого немає. Нікого немає…
А може, є. Можливо, там нас о шостій годині вечора на лавочці чекає той, хто чекав багато-багато років тому? Може, ми просто не перевіряємо і не довіряємо своєму серцю, яке велить нам прийти туди, де ми були щасливі колись, де нас чекав той, хто нас любив? Якщо, звичайно, вона ще є на землі, ця людина. Люди кудись зникають і їдуть в тому вічному потязі, який їде по насипу…
Але Ігор зустрівся з Ніною о шостій годині вечора на алеї біля насипу. Він повірив сну і прийшов. І вона повірила сну і прийшла. Вони мовчки обнялися, як тридцять з гаком років тому. І мовчки пішли доріжкою, Ігор обіймав Ніну за плечі, а вона його – за пояс. Це не дуже зручно взимку, але вони були наче одне ціле. Дві половини одного цілого. І ніякої незручності не помічали…
Вони взагалі нічого не помічали. Все зникло. А любов оживала…
Анна Кір’янова
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
