Моїй єдиній доньці Тетяні 34 роки, живе сама. Десь рік тому почалося: “Мамо, а ти пам’ятаєш, як у 5 років не купила мені ляльку? Ти сказала, що грошей нема, а потім принесла додому літрову банку червоної ікри? І з того часу я на неї не можу дивитися!”

Або: “Я завжди мріяла бути балериною, а ти віддала мене на плавання. Ти ніколи до мене не прислухалася!”

Таких претензій у доньки – вагон і маленький візок, їхній потік нескінченний. Я винна в тому, що вона росла без батька, а тепер не може знайти пару, створити родину і побудувати нормальні сімейні стосунки.

Ще я змушувала дочку мити підлогу та посуд, чим зламала її волю, тому тепер всі користуються Тетянчиною добротою. Водила не на ті заняття, возила не до того моря, мало хвалила – словом, завжди була не матір’ю, а мачухою.

Спочатку я вибачалася за те, що, можливо, поводилася якось неправильно. Нас, знаєте, ніхто не навчав тонкощам дитячої психології.

Але потім я просто втомилася вибачатися за те, що не відповідаю її ідеалу хорошої мами. Я справді не прагнула ідеалу – я справлялася, як могла: без допомоги бабусь і дідусів, а з дочкиного року — ще й без чоловіка. І навіть без памперсів та пралки.

Так, Таня рано, в 1 рік та 2 місяці, пішла до дитячого садка, але я все одно була поруч — працювала в цьому ж садочку прибиральницею, а ночами шила на замовлення.

З батьком доньки не змогла вжитися – це правда. Мені було 20 років, життєвого досвіду – нуль. З іншого боку, що я могла зробити, коли чоловік прийшов і сказав, що покохав іншу, а після розлучення взагалі переїхав з новою пасією за 4000 кілометрів?

Я хотіла, щоб донька росла у повній родині. Але коли я років через 3-4 після розлучення привела додому чоловіка, щоб познайомити з дитиною, Таня вчепилася мені в ногу сталевою хваткою і як закричить:

«Іди, дядьку, йди! Мамо моя!» А потім узяла його взуття і кинула з балкону. Сцени такі закочувала, що ой ле-ле! Я вирішила не випробовувати доньку новим татом.

Коли Тетянці було 12 років я начебто знову задумалася про заміжжя, хороший чоловік залицявся до мене, але і його донька не захотіла прийняти. Сказала: «Приведеш когось додому — я піду». Злякалася я, не привела.

І про ляльку Таня все правильно пам’ятає – не купила її. Такий час був — ледве зводили ми кінці з кінцями, тільки шиття і виручало.

Але клієнтки частіше розплачувалися не грошима, а тим, хто що мав: хто яєць дасть, хто молока з-під корови, а ось одна дружина моряка літровою банкою ікри розплатилася за 3 святкові сукні.

Я тоді тиждень, мабуть, не спала заради цієї ікри, все шила та шила, щоб встигнути пошити її дочкам святкове вбрання. І встигла, справилася.

Думаєте, делікатесів захотілося? Ні. Просто донька часто нездужала, і лікар дуже рекомендував їй саме червону ікру – для покращення здоров’я і зміцнення організму.

Пам’ятаю, зроблю Тані бутерброд, донька сидить, кривиться, відверається. А мені теж хочеться, але все найкраще — дітям. Ложку оближу, доїм розсипані ікринки – смачно!

І на балет я доньку справді не віддала, бо в нашому містечку жодної балетної школи зроду не було. А плавання було, і Таня добре плавала, на змагання їздила по всій Україні.

І на море ми з’їздили лише один раз, на Чорне — я сама його тоді вперше побачила. І взагалі всі претензії доньки — вони загалом правдиві, але є одне «але».

Я щосили старалася і пнулася, щоб життя Тетянки було щасливіше за моє. У моєму сільському дитинстві не було ні гуртків, ні морів — був повний двір худоби, за якою потрібен догляд, та троє молодших братів.

Я мріяла стати вчителем, але півбала не добрала, пішла в маляри та на курси швачок. А Тетяна платно відучилася на юриста і жодного дня за фахом не працювала — все шукала себе і досі шукає: секретарем була, менеджером із продажу, адміністратором у салоні краси.

Невже це знову я щось не так зробила в дитинстві дочки, що вона все ніяк з професією визначитися не може? Не знаю.

Мені здається, головне, у чому я винна перед дочкою — це в тому, що її дуже любила. Вона завжди була для мене «моїм сонечком» та «моїм щастям».

А треба було, напевно, більше думати про себе, влаштовувати особисте життя, незважаючи на її примхи і забаганки. Не повинна все-таки дитина вирішувати такі питання.

Можливо, з вітчимом, братами чи сестрами виросла б моя Таня щасливішою та з меншими претензіями до життя і до мене. А може, й навпаки. А ви як гадаєте?

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.