– Ігоре, ти серйозно? Ти справді хочеш сказати, що після восьми років все скінчилося через це? Бо я не готова до дітей зараз, бо боюся стати як мама – самотньою з купою турбот і без допомоги?

Ігор сидів за столом, дивлячись у вікно, де йшов дрібний осінній дощ. Ми щойно посварилися через дрібницю – про те, чи купувати йому нову куртку на зиму, – а він раптом вивалив: “Миросю, я не можу чекати вічно. Мені тридцять дев’ять, я хочу сина чи дочку, а ти завжди відкладаєш”. Я думала, пожартую, як завжди, але він підвівся і почав збирати речі.

– Так, Миросю, серйозно, – відповів він тихо, застібаючи блискавку на рюкзаку. – Ти кажеш, що любиш мене, але коли доходить до справи, то “потім”. Я не хочу бути тим, хто тисне, але й не можу жити в підвішеному стані. Твоя мама вижила, ти вижила – чому ти думаєш, що з нами буде інакше? Я б допомагав, працював би більше. Але ти ні на кого не покладаєшся, ніби я – ще один ризик.

– Ризик? – я поставила чашку на стіл так, що ложка задзенькала. – Ти думаєш, я не бачу, як мій тато платив аліменти через раз, а мама горбатилася на фабриці вдень і в кафе вночі? Я не хочу прокидатися о третій ранку, щоб заплатити за садок, і дивитися, як дитина плаче, бо мама не вдома. Ти кажеш “ми”, але якщо ти підеш, як ті двоє до тебе, то що? Я лишуся одна, як Ольга Петрівна – моя мама.

Він зітхнув, підійшов ближче, але не обійняв – тільки поклав руку на плече.

– Я не піду, як вони, бо люблю тебе. Але ти сама себе заганяєш у кут. Якщо не хочеш дітей – скажи прямо, і ми розійдемося як друзі. Але твої “боюся” – то не відповідь. Я йду до брата на тиждень, подумай.

Двері клацнули тихо, і я залишилася сама. Сіла на підлогу, бо ноги не тримали, і заплакала. Вісім років – квартира, спільні друзі, плани на будинок. А тепер порожнеча. Той вечір став остаточним: я зрозуміла, що мої страхи сильніші за любов.

Мене звати Мирослава, але всі кажуть Мирося, мені тридцять п’ять, і я працюю менеджером у маленькій фірмі з продажу канцелярії – замовлення приймаю, клієнтам дзвоню, іноді вантаж розбираю. Життя просте, без сюрпризів: ранок з кавою, робота до шостої, вечір з книгою чи серіалом. Заміжня не була, дітей немає, і, здається, не буде. Все через маму – Ольгу Петрівну, яка виростила мене одна з мого шостого року. Тато, Михайло, пішов до сусідки, коли я ще в садок ходила. Надсилав гроші – то тисячу, то нічого на пів року. Мама не скаржилася, тільки казала: “Головне, доню, ти вчися добре, і все буде”.

Дитинство моє – то спогади про гаряче місто влітку, коли однокласники хизувалися фото з Карпат чи Одеси, а я вешталася дворами з сусідськими пацанами, грала в хованки до сутінок. Мама працювала на фабриці швачкою з восьмої до п’ятої, а ввечері – мийницею в кафе до півночі.

Я сама їла кашу з холодильника, робила уроки під лампою. “Мамо, а чому ми не їдемо на море?” – питала я раз, коли вона вернулася замучена. Вона гладила по голові: “Скоро, Миросю. Назбираю на квитки, і поїдемо”. Але “скоро” не наставало. Замість того – нова пара взуття на осінь, бо стара порвалася.

Я думала, самотність від того, що єдина дитина. Уявляла: якби брат чи сестра, то не нудно було б, не самій гратися з ляльками. В п’ять років штовхала візочок з двома ляльками – “для двійні”, – і розповідала мамі: “У мене буде п’ятеро дітей, мамо, і ти житимеш з нами, ми всі разом”. Вона сміялася: “Добре, доню, тільки спершу вирости”. А я малювала сім’ю на зошитах: велика хата, двоє батьків, купа малят. Мріяла про галасливий дім, де не тиша, а сміх.

Але коли виросла, зрозуміла: не в братах справа. Мама вдома була рідко – то на зміні, то спить після нічного. Я приходила зі школи, а квартира порожня, тільки записка: “Суп у холодильнику, люблю тебе”. Сумувала не за іграшками, а за нею – за тим, щоб посидіти разом, почитати казку. Однокласники розказували про мамині пиріжки, татові жарти, а я кивала і вигадувала: “У нас теж, тільки мама зайнята”. Перша відпустка – у двадцять, коли сама заробила на поїздку в Карпати з подругою. Мама тоді сказала: “Горджуся тобою, доню. Я не змогла, але ти зможеш”.

Після школи я вступила до технікуму на бухгалтера, переїхала до Києва – маленька кімната в гуртожитку, робота в магазині продавцем. “Не повторюй мого шляху, Миросю, – казала мама по телефону. – Знайди стабільну роботу, чоловіка, який поруч буде”. Я кивала, але всередині вирішила: ніяких ризиків. Сама все – гроші, дім, рішення. Перший хлопець, Василь, з’явився на роботі – він товар привозив, високий, з гумором. Почали зустрічатися: кіно, прогулянки по Подолу, кава в маленьких кав’ярнях.

– Миросю, ти така незалежна, – казав він після пів року, коли ми сиділи в парку. – Давай одружимося, я візьму іпотеку, будемо разом планувати.

Я посміхнулася, але серце стиснулося.

– Васильку, а якщо не вийде? Ти ж знаєш мою історію. Мама одна тягнула, а тато… Я не хочу залежати. Краще спершу назберу на свою квартиру, тоді подумаємо.

Він кивнув: “Розумію, чекаю”. Але чекав недовго. Через рік почав скаржитися: “Ти завжди про гроші, про самостійність. А про нас?” Я намагалася: вечерю готувала, подарунки робила. Але коли він запропонував дітей – “Давай синка, Миросю, будемо щасливі”, – я відступила. “Ще рано, Васильку. Треба стабільність”. Він пішов – до колеги, яка “готова жити зараз”. Я плакала тиждень, але думала: краще так, ніж як мама.

Наступний – Петро, з фірми, де я працювала тоді бухгалтером. Зустріли на корпоративі, він старший на п’ять років, менеджер, стабільний. Три роки разом: спільні поїздки в село до його батьків, плани на весілля. Він балував: квіти, ресторани.

– Миросю, ти заслуговуєш на краще, – казав він, коли ми лежали в ліжку після фільму. – Я заробляю добре, давай переїдемо до мене, я все візьму на себе. Діти – то радість, уяви: наша донечка з твоїми очима.

Я повернулася спиною: “Петре, ти милий, але я боюся. Моя мама думала, тато поруч буде, а він пішов. Я повинна мати подушку – заощадження, роботу. Не хочу, щоб дитина бачила, як мама ниє від втоми”.

Він пробував переконати: “Я не такий. Давай почнемо з малого – просто одружимося”. Але я відкладала: “Ще рік, назбираю”. Заощаджувала – по тисячі на місяць, але завжди щось: то зуби, то ремонт. Петро втомився: “Ти любиш мене чи ідею незалежності?” Пішов – до дівчини з його команди, яка “не боїться жити”. Знову сльози, але я встала: знайшла нову роботу, купила маленьку шафку для речей.

Ігор з’явився на курсі з англійської – я вчилася, щоб просуватися на роботі. Він учитель там, веселий, з гітарою. Почали спілкуватися після занять: кав’ярня, прогулянки. “Миросю, ти як книга – стільки сторінок”, – жартував він. Разом вісім років: оренда квартири навпіл, друзі, поїздки в Карпати. Він хотів усе: обручку, дітей, будинок.

– Давай, Миросю, я готовий, – казав він на річницю, з букетом троянд. – Ти ж мріяла про родину. Я буду поруч, як обіцяв. Не бійся, ми впораємося.

Я обіймала, але шепотіла: “Ігоре, а якщо ні? Мама казала, що любила тата, а він… Я не хочу, щоб наша дитина росла без батька. Краще без дітей, ніж з болем”.

Він терпів: “Добре, чекаю”. Але півроку тому – той діалог. Він пішов, а я лишилася з порожньою половиною шафи. Тепер живу сама: робота, йога ввечері, дзвінки мамі. Ольга Петрівна подзвонила на вихідних, як завжди.

– Доню, як ти? Приїдеш у гості, я голубці наварю.

– Мамо, все нормально. Ігор пішов, але то на краще, мабуть.

Вона зітхнула в трубку.

– Миросю, ти така сильна, як я. Але не повторюй моїх помилок. Я не шкодую про тебе – ти моя радість. Хочеш дітей – бери, світ не такий страшний. Чоловіки бувають різні, знайдеш того, хто поруч.

– Мамо, ти пройшла пекло – дві роботи, самотність. Я бачила, як ти приходила додому і падала від утоми. Не хочу того для себе чи дитини.

Вона помовчала.

– Я вижила, доню. І ти виживеш. Але життя без мрії – то теж порожнеча. Подумай.

Я думаю. Друзі запрошують на побачення – “Миросю, ти гарна, не сиди сама”. Але боюся: знову те саме? Робота йде: підвищення дали, зарплата вища, заощадження ростуть. Купила квиток на море – вперше сама, без пари. Але ввечері дивлюся на фото лялькового візочка з дитинства і сумую. Життя тихе: кав’ярні з подругами, прогулянки парком, серіали про щасливі сім’ї. Мама права – безлюдніше, ніж уявляла. Але безпечно.

Хтось із вас пройшов таке? Погоджуєтеся, що краще без дітей, ніж з ризиком? Чи все ж варто ризикнути, як мама казала? Розкажіть, бо я на роздоріжжі.