– Інно, а чого ти таку стару фотографію поставила на комод? Там же мамі років сорок (земля їй пухом). Вона така тьм’яна і не пасує до цього інтер’єру! Я тобі свою дам. Вона світла, гарна і рамочка під золото, – наголосила свекруха. Чесно, я не стрималася, бо це з боку матері чоловіка було занадто. – Ви на роль моєї матері претендуєте? Цього ніколи не буде!

Навіть після того, як не стало моєї мами, я не маю спокою. І не тому, що не можу впоратися зі своїм горем. А тому, що моя свекруха, Людмила Григорівна, вирішила, що тепер – це її зоряний час, і вона має зайняти місце, яке звільнилося.

Вона втручається в моє життя, не питаючи дозволу, під час, коли мені потрібна лише тиша і підтримка. Її непрохані поради та “допомога” перетворили мій дім на плацдарм нервового напруження. Здається, що вона відчуває якийсь обов’язок вказувати мені, як жити, як одягатися, і навіть як правильно згадувати рідну людину. Але останній її вчинок – це вже верх цинізму, після якого моє терпіння остаточно вичерпалося.

– Інно, а чого ти таку стару фотографію поставила на комод? Там же мама ще сорок років тому! – Людмила Григорівна підійшла до світлини моєї мами, яка нещодавно відійшла у засвіти.

– Людмило Григорівно, це моя улюблена фотографія, і я її поставила, бо так хочу. Тут мамі двадцять дев’ять, вона така усміхнена і щаслива.

– Усміхнена – це добре, але світло на ній погане, і вона виглядає блідо. Я тобі можу свою фотографію дати. Є у мене одна, дуже вдала, де я така, знаєш, елегантна. Вона краще тут пасуватиме. У мене й рамка підходяща, з позолотою.

Я тоді просто не повірила своїм вухам. Це був найгостріший момент з усіх наших останніх розмов.

– Що ви говорите? Я не розумію! Ви пропонуєте мені фотографію свою, щоб замінити нею світлину моєї мами? Людмило Григорівно, ви усвідомлюєте, що ви зараз пропонуєте?

– Ну, а що тут такого? Я тепер, можна сказати, твоя друга мама, Інно! Ти ж тепер сама, а я в тебе є. І я хочу, щоб наш дім виглядав охайно. Ти ж розумієш, ця фотографія – це вже минуле, а я – це твоє теперішнє і майбутнє. Ти ж не хочеш, щоб гості подумали, що ти нешанобливо ставишся до… до старших?

У мене всередині все обірвалося. Я відчула, як до очей підступають гарячі сльози.

– Мені не потрібна інша мама, Людмило Григорівно. І ця фотографія – це пам’ять, а не прикраса інтер’єру. Будь ласка, залиште це.

– Ну, Інно, ти якась надто драматична. Я ж хотіла як краще. Ти знаєш, як я люблю порядок і красу. Ти просто дозволь мені подбати про тебе, як про доньку. Я ж хочу, щоб ти швидше оговталася, а ти весь час у смутку. А я тобі допоможу, я знаю як.

Я тоді ледве стрималася, щоб не вигукнути щось різке. Це було абсолютне перетинання всіх можливих кордонів.

Мене звати Інна, мені тридцять два роки. У шлюбі я з Тарасом уже п’ять років. Наша історія могла б бути щасливою, якби не одна велика перешкода, яка за ці п’ять років не тільки не зникла, а й виросла, як висока стіна між мною та моїм чоловіком. Ця перешкода – його мама, моя свекруха, Людмила Григорівна. Вона – жінка, яка, як вона сама часто любить казати, “присвятила своє життя” вихованню свого сина, і тепер вирішила “присвятити своє життя” контролю над нашим шлюбом.

Людмила Григорівна завжди була дуже владною. Вона – колишній головний бухгалтер на великому підприємстві, і ця звичка “вести облік” і “все контролювати” перекочувала з її роботи прямо в наше сімейне життя. Вона жила в двокімнатній квартирі за кілька кварталів від нас, але щодня навідувалася “перевірити”, чи ми правильно харчуємося, чи не пропустила я прибирання “у кутках”, і чи досить тепло одягнений її “Тарасик”.

Одного разу, наприклад, вона вирішила, що мій рецепт борщу “абсолютно не правильний”.

– Інно, ну ти ж розумієш, що ти закладаєш буряк не в той момент? Ти ж його переварюєш! – вона стояла на моїй кухні, опершись на стільницю і спостерігаючи за мною, наче я першокласниця на уроці праці.

– Людмило Григорівно, я варю борщ так, як навчила мене моя мама, і Тарасу подобається.

– Подобається? Він просто ввічливий! Ти ж знаєш, що я готую найкращий борщ у мікрорайоні! Ти маєш готувати, як я. Ось тобі мій блокнот із рецептами. – І вона поклала на стілець записник у шкіряній обкладинці, з якого висипалася суха петрушка. – Там усе чітко розписано. Це дуже відповідально!

Коли я спробувала щось заперечити, вона одразу ж переходила в наступ.

– Ти мене не поважаєш? Я ж із найкращих міркувань! А ти, як бачу, не цінуєш досвід старших! Ти маєш дякувати мені за те, що я тебе наставляю!

Так тривало роками. Але все це, незважаючи на мою втому та обурення, було лише дрібними, хоч і постійними, неприємностями. Справжнє випробування настало, коли не стало моєї мами, Світлани Володимирівни.

Моя мама була для мене всім. Вона була моєю найкращою подругою, моїм ангелом-охоронцем, моїм надійним тилом. Вона не хворіла довго, її не стало раптово, від ускладнень. Це був для мене найбільший життєвий шок. Я поринула у глибоку, виснажливу жалобу. Тарас намагався мене підтримувати, але він не завжди знав, як це робити правильно, а робота забирала багато часу. І ось тут на сцену вийшла Людмила Григорівна, яка вирішила, що тепер їй потрібно “заповнити порожнечу” і “взяти на себе керівництво моїм життям”, щоб я “швидше повернулася до норми”.

Її втручання стало нестерпним.

Спочатку вона вирішила, що мій одяг для жалоби недостатньо “елегантний”.

– Інно, ти ж не можеш ходити в цій розтягнутій кофті! Це негарно. Треба виглядати презентабельно, навіть у скорботі. Я тобі купила нову, чорну, з красивим мереживом на рукавах. Ось, приміряй!

– Людмило Григорівно, я в жалобі, а не на подіумі. Мені зручно в цьому одязі, і мені не до мережива.

– Ну, але ж ти дружина мого сина! Ти маєш відповідати певному рівню. – Вона навіть не намагалася приховати роздратування.

Потім вона взялася за організацію мого вільного часу. Вона вважала, що я маю “розвіятися”, а не “застрягати у своїх спогадах”.

– Інно, сьогодні ми йдемо в парк на концерт духового оркестру. Це гарно відволікає.

– Я не хочу. Я хочу побути вдома, у тиші.

– Тиша – це погано! Ти маєш бачити людей, спілкуватися. Я ж кажу, я знаю, як краще! Ти – моя відповідальність.

Я намагалася пояснити їй, що жалобу не можна “перестрибнути” чи “розвіяти”. Це час, коли потрібно дати собі можливість пережити біль. Але вона цього не чула. Вона чула лише себе.

Криза настала, коли вона взялася за мамині речі. Я просила нікого не чіпати їх, казала, що сама, коли буду готова, розберу все. Але, звичайно, Людмила Григорівна вирішила інакше.

Якось я повернулася додому і побачила, що двері до кімнати, де ми зберігали мамині речі, відчинені. А в коридорі стоять дві великі коробки.

– Що це? – запитала я, відчуваючи, як усе всередині починає тремтіти.

– О, Інно! Ти вже прийшла! Я вирішила тобі допомогти! – Людмила Григорівна вийшла з кімнати, тримаючи в руках мамину улюблену, хоч і трохи стару, але дуже гарну скриньку для прикрас.

– Допомогти? Ви що тут робили? Я ж просила не чіпати нічого!

– Ну, а чого ти тягнеш? Я вирішила, що я прийму “керування” цим процесом. Я розсортувала все. Ось тут – речі для благодійного фонду, а тут – те, що можна викинути. Ось ця скринька, до речі, дуже хороша. Я собі її візьму, буду там свої персні зберігати. Тобі ж вона тепер ні до чого.

Ця скринька! Це був подарунок мого тата мамі на двадцяту річницю весілля!

– Покладіть негайно це на місце! Ви не мали жодного права цього робити! Це не ваші речі! Це пам’ять!

– Інно, ну ти ж не маленька! Що за істерики? Це просто стара дерев’яна скринька! Я ж тобі казала, що я тепер твоя “друга мама”, і ми повинні ділитися всім! Я ж хочу тобі допомогти, а ти… ти зовсім не цінуєш мою турботу!

Я тоді не витримала. Сльози самі покотилися по обличчю, а голос почав зриватися.

– Ви не моя мама! І ніколи нею не будете! У мене була одна мама, і її не стало! І ви не маєте права, чуєте, не маєте права претендувати на її місце і чіпати її речі! Ваша “допомога” – це знущання! Ви не даєте мені просто пережити це! Ви постійно втручаєтеся!

Людмила Григорівна, здавалося, була здивована моєю реакцією. Вона звикла, що я просто мовчу або намагаюся м’яко відсторонитися.

– Я просто хотіла тобі допомогти забути це все! Ти маєш жити далі! А я допоможу тобі!

– Забути? Я не хочу забувати! Це моя мама! – Я взяла скриньку і міцно притиснула її до себе. – Будь ласка, залиште мій дім. І більше не приходьте, поки я сама вас не покличу.

Вона ще намагалася щось сказати про невдячність, про те, який у неї “золотий син”, якого я не ціную, але я просто стояла і мовчки дивилася на неї. Зрештою, вона, дуже ображена, зібралася і пішла, гучно грюкнувши вхідними дверима.

Коли прийшов Тарас, я розповіла йому все. Він сидів поруч, опустивши голову.

– Тарасе, я не можу так більше. Вона перетнула всі межі. Я розумію, що це твоя мама, але це моє життя і моя жалобу. Вона хоче замінити мою маму собою. Я прошу, поговори з нею. Вона має поважати наш простір.

Тарас підняв на мене втомлені очі.

– Інно, вона така, ти її знаєш. Вона просто не вміє по-іншому висловлювати свою турботу. Вона ж думає, що це її обов’язок. Ти ж знаєш, вона завжди була дуже прив’язана до мене. І, мабуть, вона дійсно вирішила, що має тебе “удочерити”. “Ти ж тепер сама, а я в тебе є” – це її коронна фраза.

– Це не турбота, Тарасе, це диктатура! Я втомилася від її порад про борщ, про одяг, про “правильні” фотографії. Я в жалобі, я не сплю ночами, і мені потрібна тиша, а не її “керівництво”!

– Я поговорю з нею, обіцяю. Але ти знаєш, як це буде. Вона скаже, що я невдячний син, і що я “під каблуком” у своєї дружини. Вона дуже емоційна, коли йдеться про мене.

Я подивилася на нього. Він був моїм чоловіком, але в той момент він виглядав як маленький хлопчик, який боїться своєї суворої мами. Він не захищав мене, він захищав свій спокій і намагався уникнути конфлікту зі своєю родичкою.

Я тоді просто вимовила: “Я не збираюся більше терпіти це втручання. Якщо вона не зрозуміє, що має припинити, я не знаю, як ми зможемо далі. Я не хочу, щоб наше сімейне життя перетворилося на поле битви за те, хто буде “головною жінкою” у твоєму житті”.

Після цієї розмови Людмила Григорівна не з’являлася кілька днів. Але я розуміла, що це лише тимчасова перерва, а не остаточне вирішення ситуації. Тарас, звичайно, “поговорив” з нею, але, як я і очікувала, це лише посилило її образу на мене.

Я знаю, що багато жінок стикаються з подібними ситуаціями, коли свекруха намагається перебрати на себе управління життям молодої родини. Але коли це відбувається під час такої глибокої особистої трагедії, як втрата матері, це стає майже нестерпним. Це відчуття, що тобі не дають права на власне горе, а змушують грати роль у чужому сценарії.

Зараз я намагаюся відновити сили. Я розумію, що мені потрібно побудувати дуже чіткі кордони, щоб зберегти свій шлюб і свій душевний спокій. Але це дуже важко, коли твій чоловік не може чи не хоче повністю тебе підтримати в цьому.

Що ж робити? Чи можна взагалі знайти компроміс із людиною, яка щиро вірить, що знає, як краще жити твоє життя? І чи варто рятувати стосунки, якщо один із членів родини не готовий захистити простір іншого, навіть у найважчий момент?

А ви, дорогі читачі, що б ви зробили на моєму місці?