– Будеш робити те, що я тобі скажу, і не думай йти проти моєї волі!
Вони стояли одна навпроти одної, переповнені злістю, нерозумінням і образою. Мати і дочка, як дві розлючені фурії, гнівно дивилися в здавалося б рідні очі.
Ніколь перша не витримала.
– Нехочу тебе знати! – крикнула вона матері, і кинулася в свою кімнату. З шумом зачинивши двері, вона повільно сповзла вниз по стінці і заридала.
«Черства, холодна, ніколи не обійме, не приголубить, не поговорить. Ніколи не стає на мою сторону, тільки дорікає і нічого не вирішує! Ну, чому мені дісталася така мати?! Не можу з нею більше жити! Піду, втечу, щойно це буде можливо. Вона не мати, мами такими не бувають», – ридаючи, Ніколь жаліла себе, свою долю, намагалася знайти вихід.
Раптом вона зрозуміла, що вже не сама в кімнаті. Перед нею стояла жінка, і уважно її розглядала. Ніколь оторопіла, вона перестала плакати, закрила очі і знову відкрила, в надії, що жінка зникне, але та продовжувала стояти перед нею.
– Ходімо, – сказала вона, простягаючи їй руку. Жінка говорила з легким акцентом, на ній було старовинне біле плаття, довге в підлогу, з ніжно-блакитним мереживом, розшите маленькими перлинами. У неї було дове хвилясте чорне волосся, темно-карі очі, а коли вона говорила, здавалося, що в них спалахував вогонь.
– Ходімо, – повторила вона.
«Іноземка», – пробурмотіла Ніколь.
– Ходімо, – наполегливо повторювала жінка.
І Ніколь простягла їй руку. Іноземка взяла її долоню, і вони вийшли за двері. Ніколь стала озиратися по на всі боки, остерігаючись зустріти матір. От тоді вже всім дістанеться! А їй не хотілося, що б ця дивна жінка зникла. Вна зачарувала Ніколь, і хотілося йти за нею, ні про що не думаючи.
«Я сплю, – подумала Ніколь, – нехай цей сон триває якомога довше».
Ніколь не хотілося повертатися в реальність, де мати знову буде вичитувати її за якусь помилку.
Але дивно, зробивши кілька кроків по коридору, Ніколь зрозуміла, що вона – в чужій хаті.
Дівчина з подивом розглядала незнайому обстановку. Великий світлий хол, дзеркала, кругом було багато дзеркал, різної величини. Не встигла вона як слід все розглянути, як потрапила у великий зал з каміном.
Іноземка посадила її в біле крісло, і сама сіла поруч в таке саме.
– Чекай, – сказала вона, приклавши палець до губ.
Час минав, вони мовчки сиділи, Ніколь дивилася на вогонь, і слухняно чекала невідомо чого. Раптом в зал вбігла маленька дівчинка, вона була вся в сльозах. Дівчинка кинулася на коліна до Ніколь, і заплакала ще дужче. гіркіше. Ніколь стало шкода дитину, їй захотілося її заспокоїти,пожаліти, але у неї не було досвіду спілкування з маленькими дітьми.
– Тихше, тихше, маленька, не плач, – тільки й змогла сказати вона, погладивши дівчча по голові.
– Мене мама насварила, – крізь сльози сказала їй дівчинка, – вона завжди мене лає. Вона зла! А ти добра, – дівчинка міцніше притулилася до колін Ніколь, – Мама ніколи мене не жаліє, не гладить по голові, я хочу, що б ти була моєю мамою, – мовила дівчинка і підняла на Ніколь свої очі. Ці очі… У Ніколь все всередині здригнулося і перевернулося. Вона вже бачила ці очі, тільки вони ніколи не були такими безпорадними!..
Ніколь вражено подивилася на чужеземку, та теж дивилася на неї.
– Ти все правильно зрозуміла. Ця дівчинка – твоя мама. Твоя маленька мама. Колись твоя мама була маленькою. Коли то все дорослі були маленькими дітьми. Твоя бабуся не мала м’якого серця і чуйної душі, життя було до неї надто суворе, так само вона ставилася до твоєї мами… Розумієш, нема звідки взятися ніжності і ласці, – іноземка пронизливо подивилася на Ніколь, заглядаючи їй прямо в душу. Жінка різко встала і продовжила:
– Так буде завжди! Ти будеш сувора зі своєю дочкою, а та зі своїми дітьми.
– Ні! – крикнула Ніколь в розпачі, – Я буду їх любити! Я буду любити своїх дітей!.. Я буду лагідна х ними і добра… – Ніколь схлипнула, сльози заблищали в її сірих, як у матері, очах.
Іноземка наблизила своє обличчя до обличчя Ніколь, і знову в її очах загорівся вогонь.
– Хочеш змінити те, що визначено долею? – з усмішкою запитала вона.
– Я зміню … обов’язково зміню… Мої діти отримають ласку і ніжність.
– Ні! Так нічого не вийде! Ти маєш почати не зі своєї дитини.
– Не зі своєї… – прошепотіла Ніколь.
Іноземка випросталася і жестом вказала на дівчинку, яка все ще обіймала коліна Ніколь.
– З неї! Ти, і тільки ти можеш змінити долю вашого роду, якщо подаруєш їй тепло і ласку.
Ніколь подивилася на дівчинку, на свою маленьку маму, і серце її стислося від жалю. Бідна, бідна моя мама, моя матуся, їй було так само погано, як мені. Ну, звичайно, Іноземка права! Ніхто не дарував їй ласку, тому і вона не може подарувати її мені.
– Простягни руку, – попросила Іноземка.
Ніколь слухняно витягла руку вперед, долонею до стелі.
Дівчинка, почала зменшуватися, і перетворилася в Дюймовочку.
– Обережно постав її на долоню, а тепер помісти в своє серце.
Ніколь піднесла долоню до серця, і дівчинка опинилася всередині його.
– Нехай вона завжди живе в твоєму серці і в твоїй душі, – шепнула їй Іноземка і погладила Ніколь по голові.
…Все зникло. Ніколь була в своїй кімнаті. Вона струснула головою, відганяючи ману. Що це було? Вона підбігла до дзеркала і подивилася на себе. Так, це я. А навколо – моє реальне життя. Ніколь вийшла з кімнати.
Мати була на кухні, вона сиділа на стільці і дивилася у вікно.
– Мамо, – покликала її Ніколь.
Мати повернулася, і вони зустрілися очима. Вона була незадоволена. Як зазвичай? Або все ж ні? Подолавши страх, Ніколь підійшла до матері. «Як же це робиться?» – подумала вона.
– Ти втомилася сьогодні? – запитала вона, і ніяково погладила маму по голові. Такого ніколи в житті не було в їхній родині. Погляд матері змінився, в ньому спочатку народилося здивування, а потім вона, ніби скинувши вантаж, якось вся обм’якла, і притулилася до дочки…
– У нас все буде добре, – сказала Ніколь, обіймаючи мамині плечі, – я тобі обіцяю. А сьогодні тобі треба добре відпочити, а я, поки ти засинатимеш, почитаю тобі твої улюблені оповідання…
Автор – Вікторія Файвуш
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
