Швидко минув час, я з Григорієм виховала трьох синів. Вони тепер дорослі, мають свої сім’ї, а ми вже дідусь з бабусею!
Мріяли колись, що наш дім, який зводили власноруч – буде наповнений дітьми, внуками і їхнім сміхом, та не так все вийшло.
Працювала колись у колгоспі, була найкращою дояркою. Бригадир хвалив: “Марто, усі б з тебе брали приклад, молока надоюєш понад норму! Хвалю!”
Часто мала премії. Нароблялась, правда, так, що ледве ноги волочила з роботи.
Григорій був фірманом, людям помагав, а на колгоспі – трактористом! Ми так старалися заради дітей, щоб нову хату побудувати, бо жили у старенькій: “Марто, ще рік – два і перейдемо, – так часто говорив Гриць”.
Так і сталося, через два роки перебрались у нову хату. Незчулись, як діти виросли. Їх виховувати помагала моя мама.
Старший Петро тепер за кордоном живе, має дружину, троє діточок. Андрійко ще не одружений і каже, що не хоче такого щастя. Думаю, що так жартує, щоб нас трішки понервувати! Його часто нема вдома – він далекобійник.
А от найменший – Іван одружився, має жінку Іру і двоє дітей! Саме вони мали жити з нами! Та Ірина, побачивши нашу господарку, сказала: “Ви що, з глузду з’їхали, щоб я тут жила. Справжня ферма! Кури, гуси, коні ще й дві корови! А сморід який на все подвір’я! Якась антисанітарія! Мої діти тут не будуть жити!”
Іван пішов за дружиною, почали жити у сватів!
Діточки у них такі гарні, та ми не бачили, як вони виростали. До нас внуки рідко приходили.
Ірина не пускала. Деколи Іван приводив, щоб ніхто не знав. Та потім діти все одно видавали секрет. Що свати, що невістка дуже злились за це на Івана. “Грицю, що то за люди – наші свати? Знають тільки себе, вони праві, а ми для них – ніхто”. Так мені було прикро.
Коли старший внук Олег закінчував школу, то на випускний нас не покликали, я прийшла сама на шкільне подвір’я, щоб краєм ока глянути на красеня – онука.
Олег тоді побачив мене, засоромився, підійшов, але навіть не обійняв. Як чужий. Мені було дуже прикро, чому так налаштовані проти нас внуки. Що там свати говорять про нас? Внучка Оля теж не хоче навіть вітатися, якщо бачить десь на вулиці.
Ми живемо близько біля річки, а навесні, коли була відлига – річка вийшла з берегів, наробивши людям шкоди. І нам теж…
Був затоплений підвал, вода до хати зайшла. Чекали помочі від людей і від сватів: “Грицю, все пропаде, як ми будемо жити? Може, свати допоможуть хоч чимось, невже вони такі черстві?”
Дійсно, вони були байдужі до нашої біди. Іван тоді попросив чужих людей, вони допомогли! Але той випадок нас навчив, що є люди, які у будь – яку хвилину прийдуть на допомогу, а є нелюди, яким на всіх байдуже!
Шкода, що мій Іван потрапив у таку сім’ю, де його не підтримують, де він не має слова. Що ж мені робити?
Як врятувати сина від такого життя?
Автор – Наталя У
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Передрук заборонено!