– Іринко, я до тебе на кілька тижнів, нареченого пошукати! – написала мені радісна однокласниця Віка, щойно відкрили кордони.
Справа в тому, що я живу в Іспанії вже три роки, а Віка в Умані, не заміжня.
Звичайно, я дала “добро”, адже сама скучила за подругою! А віка взагалі сказала, що дуже хотіла б зі мною зустрітися, поговорити, як колись.
Прилетіла вона. Зустрілися ми ввечері, поспілкувалися: вона сказала, що головна мета її приїзду в Іспанію – знайти собі багатенького іспанця і, звичайно, переїхати сюди і жити щасливо. Завджи любила Віку за щирість і відкритість. Що ж, має право, молода вільна жінка. У всіх свої цілі в житті. Плюс – дівчина вона дуже красива.
Пішли ми в мій улюблений ресторан, один з найкращих в місті з найадекватнішими цінами в світі. Там на неї весь вечір задивлявся хлопець – офіціант років 25-30. Коли я у Віки запитала, що вона про нього думає, вона видала:
«Симпатичний, але ж всього лише офіціант. Не хочу здатися корисливою, але вимоги у мене вищі будуть».
Нічим це не закінчилося, розплатилися ми і пішли.
Не знаю, чи правильно я зробила, що не сказала: хлопець цей – мій знайомий і він і є власник ресторану, приїхав сюди з маленького Альбасете.
Просто в Іспанії і в італії дуже часто власники барів-ресторанів та інших закладів самі працюють, допомагають розносити їжу і напої, стоять біля каси… І вони не вважають це якоюсь «брудною роботою».
…Однокласниця з Барселони поїхала без іспанця, може, так їй і треба. Та й іспанцеві, якщо чесно, пощастило! Помудрішати ще моїй Віці треба, на мою думку.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
