— Ірино, я меню на тиждень склала! — сказала свекруха, показуючи аркуш на холодильнику. — Сьогодні голубці, завтра котлети. — А мене спитати не треба? — мій голос тремтів від роздратування. — Ой, голубко, я ж для тебе стараюся! — відповіла вона, не відриваючись від плити. Я зрозуміла: це не просто допомога. Це була тиха боротьба за мій дім.

Моя свекруха наполягала на тому, щоб переїхати до нас. Вона привезла всі свої речі та планувала залишитися назавжди.

Я повернулася з роботи виснажена, з повною сумкою продуктів і ледве стояла на ногах, бо на роботі здавала звіт. Я мріяла лише про гарячу ванну та тишу.

Але з кухні долинав запах картоплі, що тушилася з перцем, на задньому плані лунала мелодія з «Радіо Шансон», а моя свекруха, Марія Іванівна, у красивій хустці, гуділа собі під ніс стару пісню.

Я ніколи не думала, що наше з Юрою подружнє життя так різко зміниться. Марія Іванівна не була злою чи надмірно прискіпливою – вона могла бути щирою, турботливою, завжди приносила домашні пиріжки чи свіжі овочі з городу.

Але одного дня вона вирішила, що її місце — з нами. Без попередження, без обговорення. Просто з’явилася з двома чемоданами, пакетом сушених трав і переконанням, що ми будемо «як одна сім’я». І почалося моє тихе випробування.

Це сталося в п’ятницю ввечері. Я сиділа на канапі, гортаючи робочі нотатки, коли почула, як у дверях клацнув замок. Подумала, що це Юра повернувся з аптеки — він обіцяв купити ліки від застуди. Але замість нього в коридорі з’явилася Марія Іванівна. У яскравій хустці, з великою сумкою в одній руці та горщиком алое в іншій.

— Ірино, голубко, я приїхала! — весело виголосила вона, ставлячи сумку на підлогу. — Оце буде нам добре разом!

— Приїхали? — перепитала я, ще не розуміючи, що відбувається. — А Юра де?

— Ой, він там, у машині, ще речі мої тягне, — махнула вона рукою, ніби це було щось буденне. — Багато їх, не влізли за раз. Але не переживай, я все продумала!

Я відчула, як усе всередині стиснулося.

— Які речі? — тихо спитала я, підходячи ближче. — Маріє Іванівно, що це все означає?

— Та ми ж із Юрою говорили, що я сама в селі не витягну. Холодно там, і господарство важке. То я й подумала — тут з вами буде краще. І тобі легше, голубко, я ж допоможу! — вона посміхнулася так щиро, що я на мить засумнівалася, чи не я щось пропустила.

Я не пригадувала жодної такої розмови. Може, Юра щось згадував побіжно, але я точно не давала згоди на переїзд. Марія Іванівна тим часом уже тягла свій алое до вікна, бурмочучи, що «тут йому буде сонячно». Я стояла, не знаючи, що сказати. Треба було терміново поговорити з Юрою.

Юра повернувся за пів години, несучи ще одну сумку та коробку з посудом. Виглядав він так, ніби нічого особливого не відбувалося.

— Юро, можна тебе на хвилинку? — я ледве стримувала роздратування, затягуючи його на кухню. — Що це все? Чому твоя мама з речами? І чому я про це нічого не знаю?

— Іро, заспокойся, — він знизав плечима, ніби я панікувала через дрібницю. — Мама сама не справляється в селі. Ми ж говорили, що їй треба допомога. То я й запропонував пожити з нами.

— Ти запропонував? — я підвищила голос. — А зі мною ти це коли обговорював? Я думала, ми про візити на вихідні, а не про переїзд!

З-за дверей долинув голос Марії Іванівни:

— Ірино, де у вас спеції тримати? Я привезла сушений кріп і лавровий лист, щоб борщ смачний був!

Юра глянув на мене, ніби благаючи не починати сварку. Але я вже відчувала, як усе всередині кипить. Він пішов допомагати мамі розкладати її приправи, а я залишилася на кухні, вдивляючись у порожню чашку. Це був не просто переїзд. Це було занурення в мій дім.

Перші дні я намагалася бути терплячою. Думала, може, це тимчасово, може, Марія Іванівна швидко занудьгує і повернеться до свого села. Але коли в понеділок я зайшла на кухню і побачила на столі стару скатертину з ромашковим візерунком, яку вона привезла, я зрозуміла — вона тут надовго.

— А де наша скатертина? — спитала я, намагаючись звучати спокійно.

— Ой, та вона якась тоненька була, — відповіла Марія Іванівна, перемішуючи щось у каструлі. — Ця міцніша, і борщ на ній не так видно, якщо що. А ваша в коморі, не переживай.

— Але нам подобалася наша, — тихо сказала я.

— Та звикнеш, голубко! Ця практичніша, — вона всміхнулася, ніби ми говорили про дрібницю.

Я взяла каву і сіла в кутку. Тоді помітила аркуш на холодильнику. «Понеділок: голубці, вівторок: картопля з котлетами, середа: гречана каша з підливою». Підпис: «Мама».

— Це що? — я вказала на папірець.

— Меню на тиждень! — гордо відповіла вона. — Щоб ти не мучилася, що готувати. Я все розпланувала, а ти відпочивай.

Юра зайшов, глянув на нас і знизав плечима. Мовляв, «яка різниця, головне, що їжа є». Я відчула, як мій дім перестає бути моїм.

Через тиждень я знайшла дещо, що остаточно вибило мене з колії. Шукаючи чисту постіль для гостей, я відкрила шафу і побачила свої светри. Вони були акуратно складені, але пахли не моїм порошком, а якимось різким милом. На деяких висіли папірці з написами: «не для роботи», «трохи затісний», «не для поважної жінки». Я стояла, не вірячи своїм очам.

— Ірино, ти вже знайшла свої речі? — гукнула Марія Іванівна з коридору. — Я попрала, попрасувала, ще й підписала, щоб тобі легше було вибирати!

— Ви… перебирали мої речі? — я ледве стримувала тремтіння в голосі.

— Та я ж допомогти хотіла! — вона зайшла до кімнати, витираючи руки об фартух. — Ти ж заміжня, треба виглядати відповідно. Отой тісний светр я б на твоєму місці не носила.

— Маріє Іванівно, це мої речі, — твердо сказала я. — Я сама вирішую, що мені носити.

Вона здивовано глянула на мене, але нічого не відповіла. Просто всміхнулася і пішла назад на кухню. А я відчула, що більше не можу мовчати.

У середу я не витримала. Повернувшись з роботи з важкою сумкою продуктів, я побачила, що Марія Іванівна вже готує вечерю. На плиті шкварчала картопля, радіо грало, а вона гуділа собі під ніс.

— Ірино, я купила курку, зробимо відбивні, — сказала вона, не відриваючись від плити. — Тільки цибулю поріж, бо я не встигаю.

— Я сьогодні не планувала готувати, — тихо відповіла я, знімаючи пальто. — І взагалі, я втомлена.

— Ой, та нічого, я все зроблю, — вона махнула рукою. — Ти тільки цибульку поріж, і все.

Я пішла до спальні, зачинила двері і набрала Юру.

— Юро, або твоя мама їде назад, або я їду, — сказала я без передмов.

— Іро, що ти таке кажеш? — здивувався він. — Вона ж допомагає!

— Допомагає? Вона мої светри перебирає і меню на тиждень пише! Я хочу жити у своєму домі, Юро!

Він мовчав. Потім тихо сказав:

— Добре, я поговорю з нею. Але ти точно не перебільшуєш?

— Ні, Юро. Це ти не помічаєш, як вона захопила наш дім, — відповіла я і завершила дзвінок.

Того вечора Юра поговорив з мамою. Я не чула їхньої розмови — сиділа в спальні з книжкою, хоча не могла прочитати жодного рядка. Наступні два дні в домі було тихо. Марія Іванівна уникала мого погляду, а Юра виглядав розгубленим.

У суботу за сніданком він сказав:

— Мама повертається в село завтра. Я допомагатиму їй там, їздитиму, якщо треба.

Я кивнула, не відчуваючи ні радості, ні полегшення. Лише втому. У неділю Марія Іванівна пакувала речі. Я допомогла їй скласти сумки, хоча вона зітхала і бурмотіла, що «в селі холодно». На столі вона залишила баночку меду і рецепт дерунів.

— Ірино, я ж хотіла як краще, — тихо сказала вона у дверях. — Але вдома таки спокійніше.

— Розумію, Маріє Іванівно, — відповіла я і зачинила двері.

Коли вона пішла, я повернула нашу скатертину на стіл і одягла свій «затісний» светр. Тиша в домі була як подарунок. Але ця історія навчила нас із Юрою одного — межі треба встановлювати. Навіть із найближчими.

Чи стикалися ви з ситуаціями, коли рідні надто втручалися у ваше життя? Як ви знаходили баланс між повагою до них і захистом свого простору?