— Іване, а де ж діти? — запитала я, виглядаючи з-за дверей, коли син припаркував машину біля нашого будинку. Мій голос тремтів від передчуття, адже я так чекала на онуків.

— Мам, вони… не приїхали, — відповів Іван, опустивши очі, ніби соромлячись. Він стояв біля машини, тримаючи в руках лише сумку з інструментами.

— Як це не приїхали? Я ж просила, щоб ти їх привіз! Давно я їх не бачила, смаколики купила, усе наготувала! — мій голос мимоволі підвищився, а серце стислося від розчарування.

— Марина не пустила, — тихо сказав він, уникаючи мого погляду. — Вона сказала, що сьогодні важливий день. Вони з її мамою поїхали на цвинтар. День народження тестя святкувати.

— На цвинтар? Святкувати день народження? — я ледве стримувала здивування. — Іване, ти серйозно? І ти їх відпустив?

— Мам, я не хотів сперечатися. Ти ж знаєш, як у них там заведено, — він зітхнув, ніби весь тягар світу ліг на його плечі. — Давай я краще телевізор подивлюся, гаразд?

Я лише кивнула, але всередині кипіло. Як можна було залишити дітей заради такого? І як мені тепер бути з цією ситуацією?

Мене звати Дарина, і я живу в невеликому містечку, де всі всіх знають, а сусіди частіше, ніж рідні, заглядають на чай. Мій дім — це моя фортеця, як любив казати мій покійний чоловік Степан. Але останнім часом ця фортеця почала здаватися мені надто тихою. Мої діти, Олена та Іван, розлетілися з гнізда, і я залишилася сама зі своїми спогадами, квітами на підвіконні та старим телевізором, який нещодавно й вирішив мене підвести.

Того дня, коли телевізор зламався, я спершу не надала цьому великого значення. Екран просто почорнів, але звук ще був. Я подумала, що, може, якась дрібниця, і майстер усе полагодить. Лишніх грошей у мене не водилося — пенсія скромна, тож я одразу зателефонувала Іванові.

— Іване, синку, телевізор зламався. Може, заїдеш, подивишся? І дітей прихопи, давно я їх не бачила, — сказала я, намагаючись звучати бадьоро.

— Добре, мам, заїду, — відповів він коротко, як завжди, коли поспішає.

— Я тут усе наготую для дітей! — додала я, уявляючи, як онуки, Софійка та Максимко, бігатимуть по хаті, сміючись.

— Гаразд, мам, домовились, — сказав він і поклав слухавку.

Я кинулася готуватися. Пішла в магазин, накупила печива, цукерок, навіть той шоколад, який Софійка так любить. Удома дістала стару скатертину, ту, що з вишитим візерунком, накрила стіл, наготувала картоплі з котлетами, нарізала салат. Усе мало бути ідеально. Я так чекала цього дня, адже Іван рідко приїжджав, а онуків я не бачила вже кілька місяців.

Коли Іван припаркував машину біля воріт, я вибігла на подвір’я, тримаючи в руках тарілку з печивом. Але побачивши, що він один, я застигла.

— Іване, а де ж діти? — запитала я, відчуваючи, як усередині щось обривається.

Він пояснив, що Марина, його дружина, не пустила дітей. Вони з її матір’ю, Галиною Іванівною, поїхали на цвинтар святкувати день народження покійного свекра, Тараса Григоровича. Я стояла, тримаючи ту тарілку, і не могла повірити своїм вухам. Святкувати день народження на цвинтарі? Це було так дивно, що я навіть не знала, як реагувати.

— Іване, ти ж міг настояти, — сказала я тихо, намагаючись не дати волю емоціям. — Діти ж могли хоч на годинку до мене заїхати.

— Мам, ти ж знаєш Марину. Якщо вона щось вирішила, то це закон, — відповів він, розводячи руками. — Давай я краще телевізор подивлюся.

Він пішов до хати, а я залишилася на подвір’ї, дивлячись на порожню машину. У голові крутилися думки: як так сталося, що мій син, якого я ростила з такою любов’ю, тепер ніби віддаляється від мене? І що це за традиція така — тягати дітей на цвинтар замість того, щоб приїхати до бабусі?

Пізніше, коли Іван сидів у вітальні й розбирав телевізор, я не витримала й почала розпитувати.

— Іване, скажи мені чесно, що там у вас коїться? Чому Марина весь час придумує якісь відмовки, щоб не приїжджати? — я сіла навпроти нього, тримаючи чашку чаю.

— Мам, не починай, — він навіть не підняв очей від телевізора. — У неї свої справи, у Галини Іванівни свої традиції. Вони дуже прив’язані до пам’яті Тараса Григоровича.

— Але ж це не привід забувати про живих! — вирвалося в мене. — Я ж не вимагаю, щоб ви щодня тут були. Але онуків я хочу бачити, Іване. Вони ж ростуть, а я їх майже не знаю.

Він зітхнув і нарешті глянув на мене.

— Мам, я поговорю з Мариною, добре? Але ти ж розумієш, у них там свої правила. Галина Іванівна дуже сувора, а Марина її слухається.

— А ти? Ти ж їхній чоловік, батько! Невже ти не можеш сказати своє слово? — я намагалася говорити спокійно, але в голосі чулася образа.

— Мам, я не хочу створювати напругу вдома, — відповів він і знову занурився в телевізор. — О, бачу, що зламалося. Треба до майстра везти, я сам не полагоджу.

Я кивнула, але в душі було неспокійно. Іван поїхав, пообіцявши завезти телевізор до майстра, а я залишилася з тарілками смаколиків і порожнім домом. Того вечора я зателефонувала Олені, своїй доньці. Вона завжди була моєю підтримкою.

— Мам, ти серйозно? На цвинтар святкувати день народження? — здивувалася Олена, коли я їй усе розповіла. — Це ж якесь… дивно, м’яко кажучи.

— От і я не розумію, — зітхнула я. — Олено, я ж не проти їхніх традицій, але чому діти мають так жити? Я так скучила за Софійкою й Максимком.

— Мам, поговори з Іваном ще раз. Він же тебе слухає. А Марина… ну, вона така, знаєш. Їй головне — догодити своїй мамі, — сказала Олена. — Може, я з нею поговорю?

— Ні, не треба, — похитала я головою, хоча вона цього не бачила. — Я сама розберуся. Не хочу, щоб ви через це сварилися.

Олена засміялася.

— Мам, ти завжди намагаєшся всіх помирити. Але іноді треба сказати прямо. Хочеш, я приїду з дітьми на вихідних? Вони вже скучили за твоїми котлетами.

— Ой, приїжджай, доню, — усміхнулася я. — А то я тут уже не знаю, куди дітися від тиші.

Наступного дня я вирішила зателефонувати Галині Іванівні. Я знала, що це буде непроста розмова, але триматися осторонь я більше не могла.

— Доброго дня, свахо, — почала я, намагаючись звучати якомога ввічливіше.

— Добрий день, свахо, — її голос був холодним, як завжди. — Щось сталося?

— Та ні, нічого страшного, — я намагалася підібрати слова. — Просто я вчора чекала Івана з дітьми, але вони не приїхали. Іван сказав, що ви поїхали на цвинтар. Я розумію, що це важлива традиція, але я так хотіла побачити онуків…

— Свахо, у нас свої звичаї, — перебила вона. — Тарас був головою сім’ї, і ми шануємо його пам’ять. Діти мають знати, хто їхній дідусь.

— Я все розумію, Галино, — сказала я, стримуючи роздратування. — Але ж діти могли б хоч на годинку до мене заїхати. Я ж не так часто їх бачу.

— Ми не можемо розриватися, Дарино, — її тон став ще холоднішим. — У нас свої плани. Івану ніхто не забороняв їхати до вас.

Я зітхнула. Розмова ні до чого не привела. Галина ясно дала зрозуміти, що її традиції — це закон, і я в них не вписуюся.

Минув тиждень. Телевізор мені полагодили за 500 гривень, і Іван привіз його назад. Цього разу він приїхав із Софійкою. Максимко занедужав, тож залишився вдома з Мариною. Я була така рада бачити онучку, що мало не розплакалася.

— Бабусю, а ти спекла пиріг? — запитала Софійка, сідаючи за стіл.

— Спекла, моя хороша, — усміхнулася я, ставлячи перед нею тарілку з яблучним пирогом. — А що ти в садочку робиш? Розкажи бабусі.

— Ми малюємо, співаємо, а ще я навчилася букву “С” писати! — похвалилася вона, махаючи виделкою.

— Ой, яка ти молодець! — я погладила її по голівці. — А до бабусі ще приїдеш?

— Приїду! — кивнула вона. — А можна Максимка взяти? Він теж хоче пиріг.

— Звісно, можна, — відповіла я, але в душі защеміло. Я знала, що це залежить не від Софійки, а від Марини.

Іван сидів мовчки, п’ючи чай. Я бачила, що йому незручно.

— Іване, ти поговорив із Мариною? — тихо запитала я, коли Софійка побігла гратися.

— Поговорив, — кивнув він. — Вона сказала, що наступного разу постарається привезти дітей. Але, мам, ти ж знаєш, як у них із Галиною Іванівною. Вони щотижня на цвинтар їздять.

— Щотижня? — я аж підняла брови. — Іване, це ж ненормально. Діти мають жити, гратися, а не…

— Мам, не треба, — перебив він. — Я знаю, що ти думаєш. Але я не хочу псувати стосунки з Мариною. Вона хороша дружина, хороша мама. Просто в неї свої… особливості.

Я зітхнула. Мені хотілося сказати більше, але я бачила, що Іван і так між двох вогнів. Не хотіла тиснути на нього ще більше.

Минуло ще кілька тижнів. Олена приїжджала з дітьми, і ми чудово провели час. Але Іван із сім’єю з’являлися рідко. Я намагалася не зациклюватися, але щоразу, коли чула про їхні походи на цвинтар, мені ставало не по собі. Я розуміла, що шанувати пам’ять близьких — це важливо, але чому це має бути важливішим за живу бабусю?

Одного вечора я сиділа з подругою Надією за чаєм і розповіла їй усе.

— Дарино, ти занадто м’яка, — сказала Надія, хитаючи головою. — Треба прямо сказати Іванові, що так не годиться. Ти ж мати, маєш право бачити онуків!

— Та як сказати, Надю? — зітхнула я. — Не хочу, щоб він думав, ніби я проти Марини чи її сім’ї. Просто хочу, щоб усе було по-людськи.

— А ти запроси їх усіх до себе, — запропонувала Надія. — Марину, Галину Іванівну, дітей. Зроби великий обід, покажи, що ти відкрита. Може, вони зрозуміють.

Я задумалася. Може, Надія права? Може, якщо я покажу, що готова прийняти їхні традиції, але й поділюся своїми, щось зміниться?

Я вирішила влаштувати сімейний обід. Зателефонувала Іванові й запросила всю їхню сім’ю. Марина спершу вагалася, але погодилася. Галина Іванівна сказала, що прийде, якщо не буде зайнята. Я готувалася, як до свята: спекла пиріг, наварила борщу, накрила стіл тією ж вишитою скатертиною.

Коли вони приїхали, я зустріла їх із усмішкою. Софійка й Максимко одразу побігли обіймати мене, і я відчула, як серце зігрілося. Марина була ввічлива, але трохи скута. Сваха трималася, як завжди, з гідністю.

— свахо, дякую за запрошення, — сказала вона, сідаючи за стіл. — У вас затишно.

— Дякую, Галино, — відповіла я. — Хотіла, щоб ми всі разом посиділи, поговорили. Діти ж так швидко ростуть.

— Це правда, — кивнула вона. — Але й пам’ять про тих, кого немає, треба берегти.

— Звісно, — погодилася я, обережно підбираючи слова. — Але я так рада, що ми сьогодні разом. Може, частіше будемо збиратися?

Марина глянула на матір, потім на мене.

— Може, й частіше, — сказала вона тихо. — Якщо час буде.

Обід пройшов спокійно, але я відчувала, що напруга залишилася. Я намагалася бути гостинною, розповідала смішні історії про Івана в дитинстві, і діти реготали. Але в очах свахи я бачила, що вона тримається своїх правил, і я в них усе ще чужа.

Тепер я сиджу й думаю: що робити далі? Я хочу бути частиною життя своїх онуків, але не знаю, як знайти спільну мову з Мариною та свахою. Їхні традиції мені здаються дивними, але я не хочу їх засуджувати. Може, я надто літня, щоб зрозуміти? Чи, може, я маю право наполягти на своєму?

А що б ви зробили на моєму місці? Як знайти баланс між повагою до чужих звичаїв і бажанням бути ближче до своєї сім’ї?