– Іване, обов’язково пройди до дзеркала і подивися на себе! – сказала я до сина, коли той повернувся за мить після того, як вийшов з квартири, бо забув якусь папку.

Син може й не вірить цьому, але наші предки за цим стежили, і я стараюся дотримуватись традицій. Вже не раз таке було, коли чоловік чи онуки проігнорують моє прохання, і завжди якась халепа з ними станеться.

Але цього разу халепа сталася зі мною.

Я живу окремо від сина з невісткою, в районному центрі, але мій сімейний лікар саме в їхньому містечку. Я мала деякі обстеження, тож так вийшло, що на тиждень залишилася у дітей. Було й зручно, і корисно: і до лікаря сходила, і трохи погралася з онуками. В Івана з Оксаною двоє, як я кажу, збиточників-хлопчиків, близняток.

Я їх дуже люблю, але довго з ними бути важко. Вік такий: а чому, а коли, а для чого? В мене вже нема здоров’я витримувати таку кількість запитань.

Але повернемось до того дня.

Син повернувся, Оксана була на кухні, тож я відчинила двері. Я наполягла, щоб Іван поглянув на себе в дзеркало, бо повертатися – погана прикмета. Іван, правда, послухав мене, хоч і бачилось, що робив це через силу. Він не хотів роззуватися, а дзеркало трохи далі від дверей. Ну, я ж не винна, що будували так, а правила порушувати не можна.

Іван пройшов по коридору, а взуття було мокре, бо падав дощ. І от, як на зло, саме в цей момент вийшла з кухні невістка.

– Та що ж це таке? Іване, ти взагалі бачив, що робиш? Це ж я тільки вимила підлогу! – голос Оксани був різкий, а погляд… Ой, як я той погляд знаю.

– Мамо, ну навіщо оце з дзеркалом? – зітхнув син, зиркаючи то на мене, то на Оксану.

– Іване, не можна повертатися, це погана прикмета. Та я ж заради твого добра!

– Ага, а я, значить, маю бігати з ганчіркою, так? – Оксана сперлася на стіну, схрестивши руки.

Я мовчала. Чим виправдовуватись? Прикмета є прикмета, а вона, бач, не розуміє. І завжди так. То я не так щось сказала, то не там сіла, то онукам казки страшні читаю.

Іван вибачився, помив ту підлогу сам. Пішов на роботу. Оксана ж мовчала. А потім, коли повернулась з кухні, в її очах вже було не обурення, а… зневага?

– Мам, ви якось… ну, досить із цими забобонами. Ну не діти ми.

– Оксано, а ти думаєш, я просто так? Я ж поганого не бажаю! Ти он пам’ятаєш, коли Іван ключі забув? І повернувся, не глянувши в дзеркало? І як машину тоді… – я зупинилась, бо Оксана лише махнула рукою.

– Збіг. Просто збіг. І взагалі, мам, якщо вам у нас некомфортно…

Оце вже було неприємно…

– Тобто ти мене виганяєш?

– Та ні, ну що ви. Просто… я втомлююсь. Ви завжди щось коментуєте, повчаєте. Це… складно.

Я більше не сперечалася. Зібрала речі, хоч і планувала лишитися ще на кілька днів. Але враз відчула, що моє місце тут зайве.

Коли йшла до автобуса, важкі думки не відпускали. Невже вона права? Може, я справді надто багато говорю? Але як не говорити, коли йдеться про близьких? Якщо можу вберегти, попередити?

А ви як думаєте, чи варто дотримуватись прикмет у сучасному житті? Чи це лише забобони?