Катерина Іванівна йшла за онукою абсолютно щаслива. Усмішка не сходила з її обличчя, очі сяяли, а каблучки по тротуарній плитці стукали як в молодості.
Причина була: вона нарешті придбала своє власне житло! Квартира була в новому будинку, простора, світла, хоч і однокімнатна.
Накопичувати їй, правда, довелося довго, майже два роки, тому що грошей, виручених від продажу будинку в селі, вистачало тільки на половину квартири. Трохи допомогла дочка, але Катерина Іванівна твердо пообіцяла їй гроші повернути. Вони з зятем молоді, їм гроші потрібніші, а вона і на половинку пенсії проживе.
Внучка-другокласниця чекала її в холі. Аня зраділа, побачивши бабусю, довірливо простягнула їй теплу долоньку, і вони рушили в зворотний шлях.
Восьмирічна внучка – єдина радість сімдесятирічної Катерини Іванівни. Дочка народила її пізно, майже в сорок років, і тепер трясеться над нею. Через дитину і матір до себе покликала. І хоча їхати з власного будинку не хотілося, але Катерина Іванівна вирішила доньці допомогти. Вона сидить з дівчинкою до приходу батьків, потім йде до себе, в свій затишний куточок, хоча квартиру відразу оформили на доньку, але це просто формальність: хіба мало що може трапитися. Он як самотніх людей похилого віку шахраї обманюють!
⠀
– Бабуню, -прервала роздуми Аня, – а мама сказала, що тебе в будинок престарілих віддадуть.
⠀
– Як це в будинок? – перепитала Катерина Іванівна, відчуваючи, як пробіг по спині холодок.
⠀
– Ну туди, де бабусі й дідусі живуть. Мама сказала, що тобі там нудно не буде.
⠀
-А я не хочу туди, я в санаторій хочу, – сказала Тетяна Іванівна хвилюючись і не вірячи своїм вухам.
⠀
– Бабусю, ти тільки не видавай мене, – попросила внучка.- Цю розмову мами з татом я підслухала. Мама ще говорила, що вже домовилася з якоюсь тіткою, але тільки вони не відразу тебе віддадуть, а як я ще трохи підросту, а ти постарієш.⠀
– Не видам, моя хороша, – запевнила Катерина Іванівна, відкриваючи двері квартіри.- Щось я себе не дуже добре почуваю, голова паморочиться, і ноги підкошуються. Я ляжу, а ти пограйся біля мене чи уроки починай вчити.
***
Зараз Катерина Іванівна повернулася в село, живе поки що на квартирі, відкладає гроші на майбутнє житло. Думає, що за два-три роки вона відкладе потрібну суму, на яку можна купити в селі невеликий будиночок.
У неї є подруги, родичі, які допомагають всім, чим можуть. Хоча деякі засуджують її: мовляв, сама винна, треба було з донькою переговорити. Може, внучка все придумала.
– Дитина таке придумати не може, – впевнена Катерина Іванівна. – Та й подальша поведінка дочки переконує мене в тому, що саме так і було. Вона жодного разу мені не подзвонила, не спитала, чому я поїхала від них. Мабуть, все зрозуміла. А я чекаю. Дзвонити сама не збираюся, я перед нею ні в чому не винна… За Анею ось тільки дуже скучаю, а вони мені її навіть не привозять…
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
