Катерина тримала в руках квитанцію, де замість підпису Антона стояло чуже жіноче ім’я, і вона зрозуміла, що він брехав

Катерина пам’ятала той день, наче це було вчора. Вони з Антоном стояли на пагорбі, звідки відкривався краєвид на їхнє рідне містечко, освітлене теплим вечірнім сонцем. Він опустився на одне коліно, тримаючи маленьку оксамитову коробочку. У ній лежала витончена золота обручка з невеликим, але яскравим каменем. Вона сяяла, наче ввібрала в себе все сонячне світло того дня.

— Катю, ти вийдеш за мене, — запитав Антон, і в його очах була надія і щирість.

Катерина, не стримуючи посмішки та сльози щастя, прошепотіла — Так.

Ця обручка стала символом їхнього кохання, їхньої нової родини, їхньої спільної мрії. Вони прожили разом вісім років, і хоча життя не завжди було легким, Катерина вірила, що їхній зв’язок та взаємна підтримка міцні, як те золото.

Останнім часом Антон почав поводитися інакше. Він часто затримувався на роботі, став замкнутим, уникав розмов про фінанси. Катерина списувала це на робочі труднощі. Антон працював інженером, і останні проєкти, як він казав, вимагали його повної віддачі.

Одного разу, готуючись до родинного свята, Катерина вирішила одягти свою весільну сукню. Вона залізла до комода, де зберігалися їхні спільні пам’ятні речі, серед яких була й коробочка, в якій Антон колись подарував їй обручку. Вона хотіла порівняти, як змінилася прикраса від часу. Але коробочка була порожньою.

Спочатку Катерина вирішила, що, мабуть, переклала обручку до ювелірної скриньки. Але й там її не було. Вона почала хвилюватися. Обручка була для неї не просто коштовністю. Це була річ із їхньою історією.

Увечері, коли Антон повернувся, Катерина одразу ж запитала його про обручку.

— Антоне, де обручка, яку ти мені дарував?

Антон відповів надто швидко, і Катерині це здалося підозрілим.

— Обручка? Мабуть, ти її десь загубила. Перевір усе ще раз.

— Я перевірила. Її немає ніде. Ти її бачив?

Антон став дратівливим, його обличчя почервоніло.

— Я ж сказав, не знаю. У мене зараз голова забита роботою, мені не до твоїх дрібниць.

Ця відповідь її засмутила, але не переконала. Катерина знала, що вона дуже обережна зі своїми прикрасами.

Наступного дня Катерина пішла в гості до своєї найкращої подруги, Олени. Вони давно знайомі, і Катерина вирішила поділитися своїми підозрами та хвилюваннями. Олена, вислухавши її, припустила:

— Катю, може, це дивно звучить, але… Можливо, він її заклав? Зараз багато людей через тимчасові фінансові труднощі звертаються до ломбардів.

Катерина лише похитала головою:

— Та ні, Антон ніколи не згадував про якісь проблеми, щоб це було настільки критично. І чому він тоді мені не сказав?

Однак зерно сумніву було посіяне.

Наступного тижня Катерина, керуючись якимсь внутрішнім поштовхом, вирішила перевірити. Вона згадала про ломбард, який був неподалік від роботи Антона.

— Доброго дня. Я б хотіла дізнатися, чи не здавали ви золоту обручку… ось таку, — вона описала прикрасу, вказавши на камінь.

Молода дівчина-оцінювачка подивилася на неї з жалем.

— Почекайте, я перевірю за описом.

За кілька хвилин вона повернулася і промовила:

— Так, обручка, схожа на вашу, була здана тиждень тому.

У Катерини стиснулося серце.

— А чи можу я її викупити?

— На жаль, ні. Прикраса була оформлена за договором без права на викуп.

— Що це означає, — запитала Катерина, ледве стримуючи почуття.

— Це означає, що людина, яка її здала, отримала більшу суму, але відразу відмовилася від права на повернення. Вона була виставлена на продаж.

Катерина відчула, як світ на мить зупинився. Її обручку. Її символ кохання. Було здано без права повернення. Це було не просто фінансове питання. Це було питання довіри.

Вона подякувала дівчині і вийшла на вулицю. Голова гуділа. Вона приїхала додому, але не могла знайти собі місця.

Увечері, коли Антон зайшов додому, Катерина чекала на нього на кухні, тримаючи в руках порожню оксамитову коробочку.

— Я була в ломбарді. Твоя прикраса там. Без права на викуп.

Антон відразу зрозумів, що настав час правди. Він опустив очі.

— Катю… мені потрібні були гроші.

— На що? Ти міг мені сказати. Ми вісім років разом.

Антон зітхнув і почав розповідати, як останнім часом він почав брати участь у ризикованих операціях із криптовалютою. Він вірив, що швидко заробить багато, щоб вони могли купити великий будинок.

— Я вклав усі наші заощадження, і прогорів. Мені потрібні були гроші, щоб покрити борг, який я взяв у свого знайомого. Я думав, що потім куплю тобі нову обручку, ще кращу. Я не хотів, щоб ти знала про мої невдачі, — він говорив тихо, але в його голосі Катерина відчула розпач.

— Ти думав, що матеріальна річ замінить мені довіру, Антоне, — промовила вона, а сльози текли по її щоках. — Ця обручка не була просто золотом. Це була частина нашої історії. Ти викинув частину нашого життя.

— Катю, прости, я не знав, як інакше.

— Ти міг запитати, — сказала вона, і в її голосі звучав біль.

Наступні дні були наповнені напругою. Антон намагався все виправити, але Катерина не могла забути про його вчинок. Вона розуміла, що проблема була не в обручці, а в його прихованих діях і відсутності відвертості.

Одного разу, розбираючи його робочі папери, вона знайшла квитанцію з ломбарду. На ній стояла сума, яка була досить значною, але поряд із нею була невелика записка з номером телефону і жіночим ім’ям — Аліна.

У Катерини всередині щось обірвалося. Чому на квитанції було чуже ім’я, якщо він сам її здавав?

Вона вирішила набрати номер.

— Алло, — пролунав приємний жіночий голос.

— Доброго дня. Мене звати Катерина. Я телефоную щодо обручки, яку ви, здається, здавали в ломбард…

На тому кінці запала тиша, а потім жінка відповіла:

— Так. А ви хто?

— Я дружина Антона.

— О, — її голос став тихішим. — Я його колега. Ми разом працювали над одним проєктом, і так сталося, що він попросив мене допомогти йому з оформленням. Сказав, що хоче зробити сюрприз для вас, купити щось краще, а я просто допомогла з документами, щоб ви не дізналися про цю операцію.

Пояснення здавалося логічним, але щось не давало Катерині спокою. Вона відчувала холодну порожнечу всередині. Вона подякувала Аліні і поклала слухавку.

Антон повернувся, і вона показала йому квитанцію.

— Чому ти не сказав, що тобі допомагала Аліна?

— Я забув. Це неважливо. Я просив її, щоб вона не розповідала, — його відповідь була млявою.

— Чи є між вами щось більше, ніж робота, Антоне, — запитала вона прямо.

Антон здригнувся і відвів погляд.

— Катю, припини. Я люблю лише тебе.

Вона розуміла, що це початок кінця. Проблема була не в грошах і не в обручці, а в павутині обману, яку Антон почав плести. Обручка була лише першою ниткою, яку вона розірвала.

Катерина подивилася на нього. Вона не відчувала злості, лише глибоке розчарування. Вона пам’ятала того хлопця на пагорбі, який дивився на неї з такою щирістю. Цей чоловік, який стояв перед нею зараз, був зовсім іншим.

Вона все ще має щось розслідувати і зрозуміти. Чи була Аліна справжньою колегою, чи їхні стосунки були глибшими? Чи справді обручка пішла на покриття боргу, чи це була частина іншої історії? Катерина знала, що не зможе жити далі, поки не дізнається всієї правди. Вона повинна була діяти.

А як ви вважаєте, дорогі читачі, чи варто Катерині продовжувати свої пошуки і намагатися дізнатися, що насправді сталося з її обручкою та куди подівся їхній сімейний бюджет?

Чи була брехня Антона про борги лише прикриттям, і що приховує його колега Аліна?

Напишіть свою думку в коментарях. Це дуже важливо для нас, щоб ця історія не залишилася непоміченою. І, звісно, поставте свою вподобайку, якщо вас зачепила ця історія!