— Катю, ти для нас поки що людина з вулиці, і повагу тут треба заслужити — заявила свекруха, дивлячись мені прямо в очі.

Я завжди вірила, що щирість здатна розтопити будь-який лід. Коли Микола запропонував провести зимову відпустку в його батьків, я навіть зраділа. Мені здавалося, що спільний побут, розмови за чаєм і довгі прогулянки засніженим селом допоможуть нам нарешті стати справжньою родиною. Я готувалася до цієї поїздки як до найважливішого іспиту в житті. Накупила подарунків, вивчила улюблені рецепти його мами і налаштувалася на максимальну терпимість. Але реальність виявилася значно холоднішою за лютневі морози.

Ми приїхали пізно ввечері. Нас зустріла тиша, яку порушувало лише рипіння снігу під ногами. Батько Миколи, Степан Петрович, лише кивнув мені, навіть не відірвавшись від телевізора. Світлана Василівна, мати, стримано підставила щоку для поцілунку. Уже тоді в повітрі зависло щось важке, ніби я привезла з собою не радість, а купу проблем.

Перший ранок почався не з кави, а з повчань. Я вирішила допомогти на кухні і почала готувати сніданок. Світлана Василівна зайшла, подивилася на те, як я нарізаю сир, і важко зітхнула.

— Катю, у нашому домі так тонко не ріжуть. Ми любимо, щоб їжа давала сили, а не була прозорою.

— Вибачте, я наступного разу зроблю товще.

— Наступного разу краще запитай, перш ніж братися за ніж. Тут у кожної речі є своє місце.

Я проковтнула образу. Ну що ж, господарка має право на свої правила. Але далі ставало тільки гірше. Протягом дня я відчувала себе тінню, яка заважає всім навколо. Якщо я сідала на диван, виявлялося, що це улюблене місце батька. Якщо вмикала світло в коридорі, мені нагадували про економію.

Микола намагався не помічати напруги. Він розслабився в рідних стінах, знову став тим маленьким хлопчиком, за якого все вирішують батьки. Коли ми залишалися наодинці, я пробувала поговорити.

— Миколо, мені здається, твоя мама мною незадоволена. Може, ми поїдемо трохи раніше?

— Тобі здається, Катю. Вона просто така людина, прямолінійна. Потерпи, ми ж приїхали налагоджувати стосунки.

— Але я відчуваю себе тут зайвою.

— Не вигадуй дурниць. Просто будь активнішою, допомагай їй більше.

І я старалася. Я мила підлогу, чистила овочі, пропонувала свою допомогу в кожній дрібниці. Але відповідь завжди була однаковою — холодний погляд або коротке зауваження. Кульмінація сталася на третій день, коли до батьків прийшли сусіди. Нас посадили за великий стіл, і Світлана Василівна почала розповідати про колишню дівчину Миколи, Оксану.

— Ох, яка ж то була господиня! І пироги в неї завжди пухкі, і слово лагідне. Ми думали, вона стане нашою рідною.

— Мамо, навіщо ти зараз про це? — невпевнено втрутився Микола.

— А що такого? Я просто згадую. Катя теж хороша, але їй ще вчитися і вчитися. Вона ж міська, звикла все готове купувати.

Я відчула, як обличчя починає пашіти від сорому. Сидіти перед чужими людьми і слухати, як тебе порівнюють з колишньою коханою твого чоловіка, було нестерпно. Сусіди з цікавістю роздивлялися мене, ніби експонат у музеї, який не зовсім вписується в інтер’єр.

— Катю, а ти вмієш хліб пекти? — запитала сусідка, хитро примружившись.

— Ні, я зазвичай купую в пекарні біля дому.

— Отож бо й воно. Теперішня молодь тільки купувати вміє. А Світлана сама все робить.

Я глянула на Миколу, чекаючи підтримки, але він зосереджено вивчав візерунок на скатертині. У той момент я зрозуміла, що в цій родині я завжди буду на другому плані. Після вечері я пішла в кімнату, щоб побути наодинці. Через деякий час зайшла Світлана Василівна.

— Ти образилася? — запитала вона без жодної тіні жалю в голосі.

— Мені було неприємно це чути.

— Життя взагалі штука неприємна. Якщо хочеш бути з моїм сином, звикай до правди. Ти для нас поки що людина з вулиці. І щоб стати своєю, треба заслужити повагу.

— Повагу не заслуговують через приниження інших, — відповіла я, ледь стримуючи сльози.

— О, то ми ще й характер показуємо? Миколо! Іди сюди, подивися на свою ображену дружину.

Микола зайшов у кімнату, переводячи погляд з матері на мене.

— Що сталося?

— Твоя дружина вважає, що я її ображаю. Просто за те, що я сказала правду.

— Катю, ну навіщо ти починаєш? Мама не хотіла нічого поганого.

— Ти справді так думаєш? Ти не чув, що вона говорила при сусідах?

— Вона просто згадувала минуле. Це не означає, що вона тебе не любить.

Я зрозуміла, що пояснювати щось марно. Для Миколи слово матері було законом, а мої почуття — лише примхами міської дівчини. Наступного ранку я почала збирати речі.

— Ти куди? — здивувався Микола.

— Я повертаюся до міста. Ти можеш залишатися, якщо хочеш.

— Ти руйнуєш нашу відпустку через дрібниці! Батьки не зрозуміють цього демаршу.

— Вони вже давно все зрозуміли, Миколо. Вони зрозуміли, що я для них ніхто. І найсумніше те, що ти з цим згоден.

Я вийшла на ганок. На вулиці мела завірюха. Світлана Василівна стояла біля вікна і проводжала мене холодним поглядом. Вона не вийшла попрощатися. Степан Петрович навіть не визирнув із кімнати.

Дорогою до вокзалу я думала про те, скільки жінок терплять подібне роками. Скільки з нас намагаються заслужити любов людей, які заздалегідь вирішили, що ми не варті їхньої уваги. Я їхала в порожньому автобусі і відчувала дивну суміш полегшення та болю.

Микола приїхав через два дні. Він поводився так, ніби нічого не сталося, але між нами з’явилася прірва. Тепер кожна згадка про його батьків викликає в мене внутрішній супротив. Я зрозуміла одну важливу річ: не можна врятувати стосунки там, де тебе не хочуть бачити. Де кожен твій крок оцінюється під мікроскопом, а кожне слово сприймається як виклик.

Багато хто скаже, що я мала бути мудрішою, промовчати, підкоритися. Але чи варто це того? Чи варто ламати себе заради того, щоб відповідати чиїмось уявленням про ідеальну невістку? Я обрала себе і свій спокій. Хоча тепер я знаю, що в тому домі на пагорбі я назавжди залишуся непроханим гостем.

Часто ми намагаємося склеїти те, що спочатку було розбитим. Ми сподіваємося на диво, на те, що люди зміняться, якщо ми будемо достатньо хорошими. Але іноді найкраще, що можна зробити, — це просто піти. Не озираючись, не виправдовуючись і не шукаючи винних. Бо дім — це там, де тебе чекають з відкритим серцем, а не з переліком претензій.

Моя історія не закінчилася хепі-ендом. Ми з Миколою досі разом, але я більше ніколи не поїду до його батьків. Це стало моєю умовою. Він ображається, каже, що я злопам’ятна. А я просто не хочу знову відчувати той холод, який пробирає до кісток навіть у найтеплішій кімнаті.

Чи доводилося вам відчувати себе чужими в колі родини чоловіка чи дружини? Як ви справлялися з тим, що вас відверто не приймають?

Поділіться своїми думками в коментарях, мені дуже важливо знати, що я не одна в такій ситуації. Якщо вам відгукнулася моя розповідь. Чи варто було мені терпіти далі заради миру в сім’ї, чи я вчинила правильно, поїхавши геть?