Не хочу спілкуватися зі свекрухою. Зовсім. От чесно. Довго писати про все, тому зупинюся на кількох моментах буквально. І вам все стане зрозуміло!
З останнього наведу приклад. Ми – я, чоловік, двоє дітей – приїхали до Марії Іванівни в гості, і каже мені така мама чоловіка:
– Ти зі своїми дітьми носишся, як з писаною торбою, підносиш все на блюдечку! За “принеси-подай” у них! Чи й не цяці малі!
От після цих слів, які пролунали з вуст Марії Іванівни, я не хочу й не збираюся спілкуватися з мамою чоловіка від слова “взагалі.” І мене ніхто не примусить.
У її розумінні оте все, що вона сказала, це я: прибираю за дітьми, смачно готую, чоловіку подаю на стіл. Мене все влаштовує! Я від цього кайфую! Ми щасливі! Всі! Навіщо мені говорити таку нісенітницю?
Я чудово розумію насправді, чому вона намагається мене зачепити. Вона дуже ревнує мене до свого сина! Це видно і відчувається з усього. Тим більше живе сама, свекор полинув на небо кілька років тому. Жінка Марія Вванівна владна, звикла всіма керувати.
Спочатку, як ми побралися з Владиславом, я за своєю наївністю, молодістю, і вихованням батьків, які навчили мене бути гарною дівчинкою, під неї “прогиналася” і мовчала. Але потім потихеньку почала розуміти свою помилку, “піднімати голову”, більше розуміти “А що хочу я?”, і ми з чоловіком почали відстоювати межі своєї родини.
Зараз, через 8 років, із цим усе начебто нормально. Ну а свекруха, схоже, шукає способи на мені “відігратися”. Вона не може заспокоїтись. Постійно каже “ми”, “нам” – типу ми одна сім’я. Я так не вважаю і відверто їй не подобаюсь.
Я відчуваю негатив у свій бік, щойно ми переступаємо поріг її будинку, хоча на обличчі може бути награна посмішка. Моїм дітям “вливається у вуха”, що їхня мама не той одяг купила чи ще щось подібне.
До речі, Владу мама чоловіка теж щось про мене подібне наговорити, бо знає, що він стане на мій бік! У ньому я певна! Це єдине, що мене тішить. А взагалі я так утомилася, зізнаюся щиро.
Я не хочу нікому нічого доводити. А найголовніше – я не хочу налагоджувати з нею взаємини. Пробувала. Досить. Все одно я не така, така-сяка, якщо роблю не так, як вона хоче. Але чому я засмучуюсь, переживаю через її слова?
Ось сьогодні чоловік привіз свекруху до нас додому, вона як тільки відчинила двері, почала кликати внучку: “Даринко! Ти де?” Це що? Мене тобто для неї не існує? Ігнорування? Але я з вітальні прокричала: “Ми тут!”.
Далі вона заходить у будинок (а у нас якраз ремонт) і каже Владу: “А чому ти тут так вирішив робити?, А тут, може, ти ось так зроби! “А що плануєш?”. Хоча я стояла поруч. Тобто знову мене, як господині, немає??? Не “ви”, а – “ти”.
Я розумію, це дрібниці, але мені ж прикро, неприємно. Словом, що я хочу сказати. Втомилася! Я хочу спокою. Спокою в душі. У мене лінія життя не “по лікоть”, щоб витрачати свій час і спілкуватися з людьми, які мене не люблять, намагатися їм сподобатися!
Слава Богу, розумом я до цього вже прийшла! Але допоможіть, будь ласка порадою! Як мені бути? Все-таки спілкування не уникнути? Як себе вести? Як бути із чоловіком?
Влад він все розуміє, каже, не звертай на мою матір уваги, але водночас засмучується, якщо я відкрито не хочу їхати до свекрухи розом з ним. А в мене таке відчуття, що вона наповнюється енергією від мене, мене реально два дні ковбасить після поїздки і її висловлювань “між іншим”.
Дійшло до того, що після візитів до Марії я постійно про неї думаю. Чоловік приїхав із роботи – я думаю, що зараз може подзвонити його мама. Вечір. Я розумію, що зараз вона дзвонитиме доньці і запитуватиме як пройшов день і запитуватиме “Що робить тато”. Так, так. Мене немає знову.
А я ніби боюсь чогось і хочу всю сім’ю від неї відгородити! Не живу своїм життям і думаю про щось інше. Навіть голос її у телефоні не можу чути. Допоможіть розібратись, буду вдячна всім за думки.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
