— Тарасе, скажи мені відверто: твоя Зоряна має якісь погані звички? Бо за столом у неї так тремтіли руки, що вона двічі впустила виделку. Я вже не знала, чи допомагати їй, чи робити вигляд, що нічого не помічаю.
Це запитала Лариса, мама мого хлопця, коли ми повернулися після першого знайомства з нею. Вона зателефонувала синові, а я саме складала у передпокої парасолю. Тарас увімкнув гучний зв’язок, бо розкладав продукти й не подумав, що я можу почути розмову.
Я завмерла з тією парасолею в руках.
Мені було двадцять вісім років. Я працювала у хорошій компанії, самостійно переїхала з Черкащини до Тернополя, вміла домовлятися з найвимогливішими клієнтами й спокійно проводила презентації перед кількома десятками людей. Але варто було сісти за стіл навпроти мами коханого чоловіка, як я перетворилася на школярку, яка забула домашнє завдання.
— Мамо, які ще погані звички? — здивувався Тарас. — Зоряна просто хвилювалася. Вона дуже хотіла тобі сподобатися.
— А чого мене боятися? Я ж її не екзаменувала.
Я мало не засміялася.
Лариса пропрацювала директоркою школи понад двадцять років. Навіть після виходу на пенсію вона вміла одним поглядом змусити дорослу людину перевірити, чи правильно застебнутий комір.
— Ти ж знаєш, яка в тебе манера ставити запитання, — відповів Тарас.
— Нормальна в мене манера. Я поцікавилася роботою, батьками, планами. Що тут такого?
— Мамо, ти за сорок хвилин запитала її більше, ніж кадровик на співбесіді.
— Перебільшуєш. І взагалі, дівчина мені сподобалася. Тільки поводилася дивно.
Я тихенько поставила парасолю на місце й пішла до спальні.
Через десять днів Лариса мала святкувати шістдесятиріччя. Ми з Тарасом були запрошені на родинний обід, а я вже два тижні готувала для неї особливий подарунок.
Тепер мені хотілося заховати його подалі й повідомити, що на ювілей я раптово захворіла, поїхала у відрядження або вирушила перевіряти якість доріг між Тернополем і Черкасами.
Будь-що, аби не зустрічатися з майбутньою свекрухою.
Хоча, якщо розібратися, сама я добряче допомогла їй скласти про мене таке враження.
До Тернополя я переїхала у квітні попереднього року. До того жила в Черкасах, працювала помічницею керівника невеликої торговельної фірми й поступово відчувала, що застрягла на одному місці.
Зарплата була невисока, обов’язків ставало дедалі більше, а керівник любив повторювати:
— Зоряно, ви ж у нас універсальний працівник!
Згодом я помітила, що слово «універсальний» у його розумінні означало людину, яка виконує роботу трьох спеціалістів за одну зарплату.
Коли знайома розповіла про вакансію координаторки проєктів у тернопільській компанії, я вирішила спробувати.
Пройшла дві співбесіди, отримала пропозицію з хорошою зарплатою й винайняла невелику квартиру неподалік центру.
Мама, проводжаючи мене, сказала:
— Тільки не думай, що в новому місті всі люди відразу стануть твоїми друзями. Придивляйся.
— Мамо, мені двадцять сім, а не сімнадцять.
— То й добре. У двадцять сім уже можна придивлятися уважніше.
Моя мама Галина працювала бухгалтеркою. Вона ніколи не любила зайвих слів, зате вміла помічати те, що інші пропускали.
Тараса я зустріла через чотири місяці після переїзду.
Ми познайомилися на дні народження моєї колеги Олени. Він прийшов разом зі своїм другом Андрієм, чоловіком Олениної сестри.
Тарас працював інженером у компанії, що займалася системами опалення й вентиляції. Був на три роки старший за мене, спокійний, уважний і мав дивовижну здатність знаходити смішне навіть у звичайних побутових ситуаціях.
Того вечора я випадково переплутала його куртку зі своєю.
Точніше, спробувала її вдягнути.
— Перепрошую, — сказав він, спостерігаючи за моїми стараннями. — Якщо вам потрібна куртка на три розміри більша, можу позичити. Але попереджаю: у кишені лежить чек із магазину сантехніки.
Я почервоніла.
— А я вже подумала, що моя куртка раптом виросла.
— То добрий знак. Значить, у цьому товаристві все можливе.
Ми проговорили майже весь вечір.
Наступного дня він запросив мене прогулятися містом. Потім ми почали зустрічатися, а через пів року Тарас запропонував переїхати до нього.
Я не погодилася відразу.
Мені подобалася моя маленька квартира, самостійність і відчуття, що я можу сама організувати своє життя.
— А що зміниться, якщо переїду? — запитала я.
— Комунальні платитимемо разом, — серйозно відповів він. — І я нарешті перестану їздити через пів міста, щоб побачити тебе після роботи.
— А побут?
— Поділимо.
— А готування?
— Хто раніше повернеться, той і готує.
— А прибирання?
— Тут я готовий до переговорів.
Мені сподобалося, що він не обіцяв ідеального життя, а пропонував звичайне, спільне.
У лютому я перевезла речі до його квартири.
І саме тоді почала дедалі частіше чути про Ларису.
Тарас розповідав про маму з любов’ю, але й із певною обережністю.
Вона виховала його та молодшу сестру Оксану, багато працювала, вимагала дисципліни й завжди мала власну думку.
— Мама добра, — пояснював Тарас. — Просто любить, щоб усе було правильно.
— А хто вирішує, як правильно?
— Переважно мама.
Я сміялася.
А потім познайомилася з Оксаною, його сестрою, і зрозуміла, що Тарас майже не перебільшував.
Оксана працювала фармацевткою, була заміжня й виховувала восьмирічного сина Марка.
Ми зустрілися в пекарні неподалік її роботи.
— То ти Зоряна? — привітно запитала вона. — Нарешті! Бо Тарас про тебе розповідає так обережно, наче готує маму до відкриття нового континенту.
— Вона справді така сувора?
Оксана засміялася.
— Мама не сувора. Вона просто колишня директорка школи, яка ще не зовсім звикла, що навчальний рік у її житті закінчився.
— А як їй сподобатися?
— Не намагайся бути ідеальною.
Я кивнула, але, мабуть, не надто уважно прислухалася до цієї поради.
Бо саме ідеальною й вирішила бути.
Перед першим знайомством із Ларисою я три вечори поспіль обирала одяг. Перечитала кілька рецептів десертів, хоча Тарас просив нічого не готувати. Розпитала його, які квіти любить мама, які страви не їсть і чи можна приходити в джинсах.
На останнє запитання він відповів:
— Зоряно, ти йдеш знайомитися з моєю мамою, а не захищати диплом.
— Ти просто не розумієш.
— Чого?
— Що для мене це важливо.
Він перестав жартувати й обійняв мене.
— Для мене теж. Але мама має познайомитися з тобою справжньою.
Я погодилася.
А наступного дня купила нову сукню.
У неділю ми прийшли до Лариси рівно о першій.
Вона жила у просторій квартирі неподалік парку. Зустріла нас охайно вдягнена жінка з коротким темним волоссям, у якому вже було чимало сивини.
— Проходьте, діти. Зоряно, дуже рада нарешті познайомитися.
Вона усміхнулася й простягнула руку.
Я так старанно намагалася правильно привітатися, що ледь не впустила коробку з десертом.
— Доброго дня, пані Ларисо. Дякую за запрошення.
— Можна просто Лариса. Ми ж не в установі.
За столом усе спочатку йшло добре.
Лариса запитала, чи подобається мені Тернопіль, де працюю, як почуваються батьки.
Я відповідала чемно, але надто коротко.
— А ваша компанія чим займається? — поцікавилася вона.
— Організацією постачання обладнання для підприємств.
— І ви там керуєте проєктами?
— Координую їх.
— Це відповідальна робота.
— Так.
— Подобається?
— Дуже.
Тарас непомітно торкнувся моєї руки під столом.
Я зрозуміла, що відповідаю так, наче боюся сказати зайве.
Спробувала розповісти більше, але саме тоді впустила виделку.
Лариса підвелася.
— Нічого страшного, зараз дам іншу.
— Перепрошую.
— Та за що? З кожним буває.
За кілька хвилин виделка знову вислизнула з моїх пальців.
Цього разу Тарас не втримав усмішки.
— Зоряно, ти сьогодні вирішила перевірити мамині столові прибори на міцність?
Я спробувала пожартувати у відповідь, але вийшло щось зовсім незрозуміле.
Після обіду Лариса попросила мене допомогти нарізати фрукти.
Зазвичай я робила це за хвилину. Але того дня пальці слухалися мене так погано, що яблуко кілька разів вислизало, а шматочки виходили різної товщини.
Лариса спостерігала.
— Зоряно, може, я сама?
— Ні-ні, усе добре.
— Ви не поспішайте.
— Я не поспішаю.
Саме в цю мить я випадково зіштовхнула з дошки кілька шматочків груші.
Лариса мовчки підсунула тарілку ближче.
Мені захотілося зникнути разом із тими грушами.
Коли ми нарешті попрощалися, я була переконана, що справила найгірше враження у своєму житті.
А потім почула ту розмову.
Наступного ранку Тарас знайшов мене на кухні за складанням списку покупок.
— Ти на мене сердишся? — запитав він.
— Ні.
— Тоді чому від учора говориш зі мною так, наче я працівник довідкової служби?
Я поклала ручку.
— Я чула, що сказала твоя мама.
Він відразу збагнув.
— Про погані звички?
— Так.
— Зоряно, вона просто неправильно витлумачила твою поведінку.
— Вона подумала, що зі мною щось не так.
— Бо не знала, чому ти хвилюєшся.
— А тепер знає?
— Я пояснив.
— І що вона сказала?
— Що не хотіла тебе образити.
Я подивилася на нього.
— Але ж вона не мені це сказала.
Тарас присів поруч.
— Слухай, мама іноді робить висновки швидше, ніж треба. Я з нею ще поговорю.
— Не треба.
— Чому?
— Бо тоді вона вирішить, що я ще й скаржуся.
Він засміявся.
— Ти зараз будуєш цілу систему припущень.
— А ти живеш із людиною, яка двічі впустила виделку перед твоєю мамою.
— Я живу з людиною, яка минулого тижня владнала проблему з постачальником на двісті тисяч гривень.
— Постачальник не був директором школи.
— Мама вже на пенсії.
— А звички залишилися.
Тарас підсунув до мене список покупок.
— Добре. Тоді пропоную інший план. На ювілей ідемо разом, а я буду поруч.
Я відразу похитала головою.
— Не піду.
— Ти ж сама готувала подарунок.
І тут він нагадав мені про те, що було найскладнішим у всій ситуації.
Подарунок.
За кілька тижнів до знайомства Тарас розповів, що його мама дуже любить вирощувати квіти. Після виходу на пенсію вона почала доглядати невелику ділянку біля будинку своєї сестри в селі неподалік Тернополя.
Особливо пишалася півоніями.
Колись у шкільному дворі, де Лариса працювала директоркою, вона разом з учнями заклала квітник. Щовесни там розквітали десятки півоній.
Після ремонту подвір’я частину рослин пересадили, але деякі сорти не збереглися.
— Мама досі згадує одну темно-малинову півонію, — сказав Тарас. — Назви не пам’ятає. Каже, квітка була така велика, що її доводилося підв’язувати.
Мені захотілося знайти для Лариси щось особливе.
Я звернулася до знайомої флористки, а та порадила колекціонерку півоній із Тернопільщини.
Ми кілька разів листувалися, переглядали фотографії сортів. Зрештою я замовила три саджанці: темно-малиновий, ніжно-рожевий і білий.
До них вирішила додати невелику табличку для квітника з написом «Ларисині півонії».
Тарас схвалив ідею.
— Мама буде в захваті.
Тепер же я дивилася на замовлення й думала, що подарунок вийшов надто особистим для жінки, яка після першої зустрічі запідозрила мене в чомусь недоброму.
— Може, просто купимо їй сертифікат у магазин? — запропонувала я.
— Зоряно, ти вже знайшла ті півонії.
— От саме. А раптом вона вирішить, що я хочу підкупити її квітами?
Тарас уважно подивився на мене.
— Ти справді так думаєш?
— Не знаю.
— Мама любить квіти. Ти хотіла зробити їй приємне. Навіщо тепер усе псувати?
Я не відповіла.
А наступного дня мені зателефонувала Оксана.
— Зоряно, маю до тебе прохання. Тільки не відмовляйся відразу.
— Слухаю.
— Мама попросила допомогти з організацією ювілею. Вона хоче запросити кількох колишніх колег, родичів і сусідів. А я зараз маю стільки роботи, що не встигаю нічого.
— І чим я можу допомогти?
— Ти ж займаєшся організацією проєктів. Може, порадиш, як усе нормально спланувати?
Я розгубилася.
— А твоя мама знає, що ти мене просиш?
— Знає. Власне, це вона й запропонувала.
Я перепитала:
— Лариса?
— Так. Сказала, що ти працюєш у серйозній компанії й, мабуть, добре вмієш усе організовувати.
Це було несподівано.
Я ще вчора уявляла, як вона розповідає родичам про дивну дівчину свого сина, а сьогодні виявилося, що довіряє мені частину підготовки до свята.
— Я можу допомогти зі списком гостей, розсадженням і замовленням, — відповіла я.
— Чудово! Тільки, Зоряно, є одне прохання.
— Яке?
— Не кажи мамі, що я все переклала на тебе. Бо вона мене знову почне виховувати.
Я засміялася.
— Домовилися.
Ми зустрілися наступного вечора.
Оксана принесла список із двадцяти чотирьох гостей, приблизне меню й записані мамині побажання.
Ювілей вирішили святкувати в невеликому ресторані. Лариса не хотіла гучної музики, зате мріяла зібрати за одним столом людей, з якими багато років працювала.
Я запропонувала зробити невелику добірку фотографій зі шкільних свят і зустрічей.
— Мама любить такі речі, — сказала Оксана. — Але фотографії всі в різних людей.
— Можна попросити гостей надіслати по кілька світлин. Я підготую коротку презентацію.
— Ти серйозно?
— Так. Це нескладно.
Оксана зраділа.
— Зоряно, ти мене рятуєш!
Ми просиділи майже дві години, складаючи план.
І саме тоді я почала дивитися на майбутній ювілей трохи інакше.
Не як на черговий іспит перед Ларисою, а як на звичайну подію, де можна зробити щось корисне.
У четвер ми з Оксаною поїхали до ресторану.
Адміністраторка показала зал, запропонувала кілька варіантів розсадження й уточнила меню.
Я помітила, що біля одного столу гостям буде незручно проходити до виходу, тому попросила трохи змінити розташування.
Оксана здивувалася.
— Я б навіть не звернула уваги.
— На роботі звикла думати про такі дрібниці.
— От бачиш, а мама казала, що ти дуже тиха.
Я зупинилася.
— Вона так сказала?
— Ну так. Що ти чемна, спокійна, тільки майже нічого про себе не розповіла.
Я засміялася.
— Бо боялася зайвий раз рота відкрити.
Оксана уважно подивилася на мене.
— Ти справді так хвилювалася?
— Дуже.
— Йой, Зоряно. Мама ж не така страшна.
— Тобі легко казати. Ти її донька.
— Саме тому й кажу. Я знаю її краще.
Ми вийшли з ресторану й пішли до зупинки.
Дорогою Оксана розповіла, що після виходу на пенсію Ларисі було непросто звикнути до нового ритму життя.
Раніше її день був розписаний майже по хвилинах. Учителі, батьки, учні, наради, документи. А потім усе це раптом закінчилося.
— Вона досі звикла всіх розпитувати, — пояснила Оксана. — Не тому, що хоче когось перевірити. Просто так багато років спілкувалася з людьми.
— Але вона ж запитала Тараса про мої погані звички.
Оксана зупинилася.
— Ти це чула?
Я кивнула.
Вона прикрила обличчя долонею.
— Йой, мамо, мамо…
А тоді несподівано засміялася.
— Зоряно, ти не повіриш, але вона колись запитала мого чоловіка, чому він так часто поправляє окуляри. Подумала, що в нього проблеми із зором, про які він соромиться говорити.
— І що?
— А він просто купив нову оправу, яка сповзала з носа.
Я теж засміялася.
— І як вони тепер?
— Прекрасно. Мама досі радить йому хорошого майстра, який піджене оправу.
Після цієї розмови мені стало трохи легше.
Та остаточно зважитися на ювілей я змогла лише після несподіваного дзвінка від самої Лариси.
Вона зателефонувала в суботу, за три дні до свята.
— Зоряно, добрий день. Це Лариса, мама Тараса. Вам зручно говорити?
— Так, звичайно.
— Оксана сказала, що ви дуже допомогли з рестораном і фотографіями. Хочу подякувати.
— Та нічого особливого. Мені було приємно.
— Не применшуйте. Я знаю, скільки часу забирає організація таких речей.
Вона зробила невелику паузу.
— І ще хотіла запитати, чи ви будете на святі.
Я відчула, як знову напружилися пальці.
— Ми з Тарасом планували прийти.
— Дуже добре. Бо я хотіла з вами поговорити.
Моє серце прискорилося.
— Про що?
— Та не телефоном же все обговорювати. Побачимося.
Після розмови я сіла на диван і подивилася на Тараса.
— Твоя мама хоче зі мною поговорити.
— Чудово.
— Що тут чудового?
— Значить, поговорите.
— А якщо вона запитає щось незручне?
— Відповіси, як вважаєш за потрібне.
Я подумала й нарешті сказала:
— Добре. Піду.
Тарас усміхнувся.
— От і домовилися.
У день ювілею я прокинулася раніше за будильник.
Перевірила подарунок, презентацію, список гостей і ще раз перечитала повідомлення від ресторану.
Тарас спостерігав за мною з дверей кімнати.
— Зоряно, ти організувала двадцять чотири людини, знайшла фотографії за тридцять років і домовилася з рестораном. Може, сьогодні вже дозволиш собі просто побути гостею?
— Після того, як усе почнеться.
— А коли закінчиться?
— Тоді точно.
Він засміявся й пішов одягатися.
Ми приїхали на пів години раніше.
Оксана вже була в залі й перевіряла квіти на столах. Її чоловік Андрій допомагав налаштовувати проєктор.
Я поставила пакунок із півоніями в окремому прохолодному приміщенні, де ресторан дозволив тимчасово залишити подарунки.
Лариса приїхала незабаром.
Побачивши мене, вона підійшла першою.
— Зоряно, як гарно, що ви вже тут.
— Добрий день. Вітаю вас із ювілеєм!
Я вручила їй невеликий букет.
— Дякую, дитино. Дуже гарні квіти.
Вона уважно подивилася на мене.
— Ви сьогодні спокійніша.
Я мало не відповіла, що просто ще не бачила столових приборів.
Але вчасно стрималася.
— Трохи, — усміхнулася я.
— То добре. Бо минулого разу я вас, мабуть, замучила запитаннями.
Це було сказано так просто, що я розгубилася більше, ніж від будь-якої суворої репліки.
— Я сама дуже хвилювалася, — відповіла я.
— Тарас мені вже пояснив.
Лариса поправила стрічку на букеті.
— Знаєте, я звикла розпитувати людей. А іноді забуваю, що не всім це подобається.
Я усміхнулася.
— А я звикла на роботі відповідати швидко й упевнено. Але у вас чомусь усе забула.
Лариса засміялася.
— То, може, ми обидві наступного разу поводитимемося простіше?
— Спробуймо.
Вона легко торкнулася мого плеча й пішла зустрічати гостей.
Я стояла з порожніми руками й відчувала, як поступово зникає напруження, яке носила в собі понад тиждень.
Свято почалося добре.
Гості приходили невеликими групами, вітали Ларису, дарували квіти й згадували спільні історії.
За столом сиділи її колишні колеги, сестра Надія з чоловіком, кілька подруг і родина.
Найбільше всіх розважала колишня вчителька математики пані Стефанія.
Вона розповіла, як одного разу під час перевірки шкільної документації Лариса шукала важливий журнал, а той увесь час лежав у неї під рукою.
— Ми пів години перевертали кабінет! — сміялася Стефанія. — А директорка потім сказала, що це була перевірка нашої уважності.
Лариса підняла руку.
— Я такого не казала!
— Казала, Ларисо, казала. У мене пам’ять добра!
Гості сміялися, а я дивилася на іменинницю й бачила зовсім іншу жінку.
Не сувору директорку, перед якою страшно впустити виделку, а людину, яку люблять за її характер, прямоту й уміння бути поруч у складних ситуаціях.
Після основних привітань ми ввімкнули презентацію.
На екрані з’явилися фотографії шкільних років: Лариса серед учителів, на випускних вечорах, біля квітника, поруч із дітьми.
Гості впізнавали себе, сміялися, згадували давно забуті подробиці.
На одному зі знімків Лариса стояла біля великої клумби з півоніями.
— О, дивіться! — вигукнула Стефанія. — Наші квіти!
Лариса усміхнулася.
— Які ж вони були гарні.
Я переглянулася з Тарасом.
Настав час подарунка.
Ми принесли велику коробку, перев’язану стрічкою.
— Мамо, це від нас із Зоряною, — сказав Тарас.
Лариса обережно відкрила її.
Усередині лежали три саджанці півоній із підписаними назвами сортів, невелика дерев’яна табличка для квітника й картка з рекомендаціями щодо висаджування.
Лариса спочатку розглядала рослини, потім узяла табличку.
«Ларисині півонії».
— Це ви самі придумали? — запитала вона.
— Зоряна, — відповів Тарас. — Вона знайшла колекціонерку й вибрала сорти.
Лариса повернулася до мене.
— А звідки ви знали, що я люблю півонії?
— Тарас розповідав про шкільний квітник. Я подумала, що вам буде приємно виростити щось подібне біля будинку.
Вона обережно торкнулася етикетки на одному із саджанців.
— Оцей темно-малиновий дуже схожий на той, що в нас колись ріс.
— Я намагалася підібрати за фотографіями. Не впевнена, що це точно той самий сорт.
— Та то й не обов’язково.
Лариса подивилася на мене й усміхнулася.
— Зоряно, ви навіть не уявляєте, який це гарний подарунок.
Я відчула, як Тарас легенько стиснув мою руку.
Пані Стефанія вже розглядала саджанці й давала поради.
— Ларисо, тільки не садіть їх надто глибоко. Бо потім будете чекати цвіту до наступного ювілею!
— Стефо, я півонії вирощувала ще тоді, коли ти кактуси заливала водою!
Усі засміялися.
А я нарешті перестала стежити за кожним своїм рухом.
Пізніше, коли гості танцювали й розмовляли, Лариса запросила мене вийти на кілька хвилин у тихіший коридор.
— Зоряно, я хотіла вам дещо сказати.
Я насторожилася, але цього разу не відступила.
— Слухаю.
— Тарас розповів, що ви чули нашу розмову після першого знайомства.
Я кивнула.
Лариса поправила браслет на зап’ясті.
— Я тоді справді подумала зайве. Ви так хвилювалися, а я замість того, щоб допомогти вам почуватися зручніше, почала робити висновки.
— Я теж поводилася незвично.
— Та хіба то причина? Людина може розгубитися. Особливо серед незнайомих людей.
Вона усміхнулася.
— Знаєте, коли я вперше прийшла знайомитися з мамою свого чоловіка, то переплутала сіль із цукром.
Я здивовано подивилася на неї.
— Справді?
— Ще й як. Хотіла допомогти приготувати начинку для пирога. А потім дивувалася, чому всі так обережно куштують.
Я засміялася.
— І що сказала ваша майбутня свекруха?
— Що головне — не переплутати чоловіка, а з пирогом якось дамо раду.
Ми обидві розсміялися.
Лариса продовжила:
— Я все життя працювала з людьми, але це не означає, що завжди правильно їх розумію. Іноді звичка все контролювати заважає просто познайомитися.
— А я так хотіла вам сподобатися, що перестала бути собою.
— То давайте домовимося. Ви більше не готуватиметеся до наших зустрічей, як до перевірки. А я не влаштовуватиму вам опитувань.
— Домовилися.
Вона простягнула мені руку.
Я потиснула її.
— І ще, Зоряно, — додала Лариса. — Наступної неділі приїжджайте до мене. Треба обговорити, де посадимо ті півонії.
— Із задоволенням.
— Тільки одягайтеся зручно. Бо я не збираюся сама копати три ями.
Цього разу я засміялася без жодного напруження.
Коли ми повернулися до залу, Тарас уважно подивився на мене.
— Усе добре?
— Так.
— Мама тебе не екзаменувала?
— Ні. Запросила на садові роботи.
— О, то ти їй точно сподобалася.
Я штовхнула його ліктем.
— Міг би й попередити, що у вас прийом до родини проходить через клумбу.
Він засміявся.
Свято закінчилося ближче до вечора.
Лариса проводжала гостей, дякувала за подарунки й кілька разів поверталася до коробки з півоніями.
Коли ми збиралися додому, вона обійняла мене.
Не формально, не з ввічливості, а так, як обіймають людину, яку вже трохи знають.
— Дякую, Зоряно. За все.
Я усміхнулася.
— І вам дякую.
У машині Тарас запитав:
— Ну що, як тобі ювілей?
— Гарно.
— Тільки гарно?
— Дуже гарно.
Він усміхнувся.
— А я ж казав.
— Тарасе, не псуй момент.
Ми засміялися.
Наступної неділі ми справді поїхали садити півонії.
Лариса заздалегідь підготувала місце біля будинку своєї сестри Надії. Вона вже прочитала рекомендації колекціонерки й навіть накреслила невеличкий план квітника.
— Ось тут буде темно-малинова, посередині біла, а з краю рожева, — пояснювала вона.
Тарас узявся копати ями.
Я допомагала розкладати ґрунт і перевіряла відстань між рослинами.
Надія принесла садові рукавиці й повідомила, що після роботи всіх чекає обід.
— Тільки не затягуйте до вечора, — попередила вона. — Бо Лариса як почне керувати, то й до темряви не закінчите.
— Надю, я все чую!
— От і добре!
Ми працювали майже дві години.
Лариса давала поради, Тарас жартував, що йому потрібна премія за фізичну працю, а я поступово забула, що колись боялася навіть правильно тримати виделку перед цією жінкою.
Коли останній саджанець опинився на місці, Лариса відійшла на кілька кроків і задоволено оглянула квітник.
— Файно вийшло.
Тарас витер руки рушником.
— Мамо, можна вже обідати?
— Можна. Але спочатку треба полити.
Він подивився на мене.
— Бачиш? Я ж казав, що в нашій родині все за правилами.
Я взяла лійку.
— То най буде. Тільки наступного разу правила озвучуйте заздалегідь.
Лариса засміялася.
Відтоді наші стосунки складалися поступово, без особливих урочистостей.
Ми не стали найкращими подругами за один день. Лариса й далі любила давати поради, а я часом надто близько сприймала її зауваження.
Одного разу вона сказала, що я неправильно зберігаю зелень у холодильнику.
Раніше я б пів вечора думала, що це означає.
Тепер просто відповіла:
— Ларисо, покажіть, як ви робите. Може, справді краще.
Вона показала.
А наступного тижня я навчила її користуватися застосунком для замовлення квитків.
— Зоряно, а тут точно можна вибрати місце? — перепитувала вона.
— Можна.
— І оплатити?
— Так.
— І нікуди не їхати по квиток?
— Саме так.
Вона похитала головою.
— От до чого техніка дійшла. Скоро й півонії через телефон садитимемо.
Ми засміялися.
Навесні я почала частіше бувати в Лариси. Іноді заїжджала сама, коли Тарас затримувався на роботі.
Ми могли разом сходити по саджанці, вибрати продукти для родинного обіду або просто обговорити новини.
Вона розповідала про школу, колишніх учнів, свої подорожі. Я — про роботу, Черкащину й маму Галину.
Одного разу Лариса попросила мене допомогти підготувати невеликий благодійний ярмарок, який організовували її колишні колеги.
— Ви ж у нас спеціалістка з таких справ, — сказала вона.
— Допоможу, якщо не будете мене екзаменувати.
— Йой, Зоряно, та скільки можна згадувати ті виделки!
— А я ще навіть не починала.
Вона засміялася й принесла блокнот.
Ярмарок ми організували разом.
Лариса відповідала за учасників і домовленості, я — за розклад, оформлення та інформаційні матеріали. Оксана допомогла з покупками, а Тарас привіз столи й обладнання.
Усе пройшло добре.
Після заходу Лариса сказала:
— Зоряно, знаєте, що я помітила? Ви дуже спокійна, коли займаєтеся тим, що добре знаєте.
— Бо тоді не думаю, як виглядаю збоку.
— От і правильно.
Вона усміхнулася.
— А я все життя думала, що маю знати відповіді на всі запитання. Тепер вчуся іноді просто слухати.
Я подивилася на неї й усміхнулася.
Ми обидві ще багато чого вчилися.
У травні розквітла перша півонія.
Лариса надіслала мені фотографію ще до восьмої ранку.
«Зоряно, дивіться! Наша красуня!»
Я збільшила знімок.
Темно-малинова квітка була невелика, але дуже гарна.
За кілька хвилин прийшло друге повідомлення.
«Тарасові не показуйте. Він скаже, що я знову всіх підняла через квіти».
Я засміялася й відповіла:
«Не скажу. Але ввечері приїду подивитися сама».
Після роботи ми з Тарасом поїхали до Лариси.
Вона вже чекала нас біля квітника.
— Дивіться, яка гарна! — сказала, показуючи на півонію. — А я боялася, що цього року не зацвіте.
Тарас нахилився до мене.
— Мама сьогодні тричі дзвонила Оксані через цю квітку.
— І правильно робила, — відповіла я.
Лариса почула.
— От бачиш, сину, Зоряна мене розуміє!
Ми засміялися.
Потім вона попросила мене стати поруч із квітником для фотографії.
Я нахилилася біля півонії, а Лариса поправила одну гілочку.
— Тільки обережно, не зачепіть.
— Добре.
Тарас підняв телефон.
— Усміхайтеся!
Ми усміхнулися.
Аж раптом Лариса сказала:
— Зоряно, а пам’ятаєте, як ви в мене вперше фрукти нарізали?
Я розсміялася.
— Ларисо, ви ж обіцяли більше не згадувати!
— Та я не дорікаю! Просто подумала: як добре, що тепер ви не боїтеся зі мною навіть сперечатися.
Тарас зробив фотографію саме в ту мить, коли ми обидві сміялися.
Пізніше Лариса роздрукувала її й поставила на полицю поруч із родинними світлинами.
А ще через кілька днів запросила нас на обід.
Коли я прийшла, вона вже накривала стіл.
— Зоряно, допоможете мені з фруктами?
Я подивилася на неї.
Вона дивилася на мене з ледь помітною усмішкою.
— Звичайно, — відповіла я. — Тільки попереджаю: сьогодні можу нарізати їх неідеально.
— Та най буде, дитино. Головне, щоб смачно.
Ми разом підготували фрукти, розклали їх на тарілці й понесли до столу.
Тарас саме зайшов до кімнати.
— О, дивіться, яка краса!
Лариса задоволено кивнула.
— То Зоряна нарізала.
— І жодного разу нічого не впустила, — додала я.
Тарас засміявся.
— Мамо, записуй у сімейні досягнення!
Лариса взяла виделку, поклала собі шматочок яблука й усміхнулася.
— Та яке там досягнення? У нас тепер просто всі свої.
Я сіла поруч із нею.
І коли за кілька хвилин Тарас випадково впустив свою виделку, ми з Ларисою одночасно повернулися до нього.
— Тарасе, — дуже серйозно запитала вона, — а ти часом не хвилюєшся?
Він подивився на нас, потім на виделку й розсміявся.
— Йой, мамо, тільки не починай!
Лариса підсунула йому чисту виделку.
— Не почну, сину. Ми із Зоряною вже давно домовилися: за нашим столом ніхто іспитів не складає.
