Коли дочка привозила мені онука, то завжди вкладала мені в руки і пакет з наїдками. Але було одне “але”, все це мав споживати лише онук, я до цих продуктів і не торкалася. Образливо, але я мовчала, бо знала, що прийде день, і діти мені дадуть зарплату, трикратну пенсії. Та, на жаль, цього так і не сталося

Я сиділа на кухні, де досі пахло вчорашнім борщем, і стискала край фартуха. Переді мною за столом сиділа Олеся, моя єдина донька, а її чоловік, Володя, стояв біля дверей, ніби готовий утекти. Рік мого життя, цілий рік, я віддала Тимкові, їхньому синові. Я відмовилася від підробітку, від відпочинку, від усього, що планувала на свої шістдесят. І тепер, коли я нарешті наважилася озвучити свою потребу, вони дивилися на мене так, ніби я попросила про неможливе.

— Ти ж обіцяла допомогти мені з пенсією, Олесю. Ти говорила, що цілий рік я доглядаю Тимка, а потім ти мені будеш щомісяця допомагати.

— Мамо, ну ти ж знаєш, яка зараз ситуація — Олеся відвела погляд і почала розглядати тріщину в столі.

— Яка ситуація? Яка може бути ситуація гірша, ніж у мене? Я живу на мінімальну пенсію, а ви обоє працюєте, отримуєте гарну зарплату в тій вашій фірмі. Я ж не про мільйони прошу. Просто про те, щоб не боятися комуналки щомісяця.

— Але ж ми щомісяця купували Тимкові продукти, і одяг теж. Ти ж сама казала, що тобі цього достатньо — втрутився Володя, його голос був занадто гучним для нашої маленької кухні.

— Достатньо? — я засміялася, і цей сміх пролунав гостро й неприємно. — Ви привозили мені пакет із дитячим харчуванням і пачку підгузків. А світло, а газ, а ліки для мого тиску? А мої кросівки, які я стерла вщент, гуляючи з ним у парку по три години щодня, щоб він гарно спав? Це не коштує нічого?

— Але ти ж його бабуся! — вигукнула Олеся, піднімаючи очі. У них була образа, ніби я зрадила її. — Бабусі не вимагають грошей за любов.

— А доньки не залишають матір напризволяще, коли самі ледь зводять кінці з кінцями! Я просила про допомогу, а не про плату за любов.

— Ми ж забезпечуємо тебе спілкуванням з онуком! — Володя знизав плечима. — Це ж безцінно!

— І що, я цією безцінністю заплачу за опалення взимку? — я майже кричала. — Мені потрібна була ваша підтримка, а не ваша подачка. Ви ж знаєте, я хотіла навести лад у своєму житті, але пожертвувала всім для вас.

Вони мовчали, дивлячись на мене, як на дикунці, що вимагає занадто багато. Їхня мовчанка говорила більше, ніж тисяча слів. Саме тоді я зрозуміла, що моя надія на гідну старість, пов’язана з їхньою вдячністю, була лише ілюзією.

Мої шістдесят років здавалися мені початком нового етапу. Я планувала зайнятися своїм здоров’ям, можливо, піти на курси рукоділля, щоб продавати щось на місцевому ярмарку і мати хоча б невеликий додатковий дохід. Моя державна пенсія, виплата за тридцять п’ять років роботи інженером на заводі, була настільки мізерною, що навіть не покривала половини моїх рахунків. Я знала, що маю знайти вихід.

І тут подзвонила Олеся. Вона була щаслива, схвильована, майже плакала в трубку.

— Мамусю, я виходжу на роботу! Нас підвищили обох із Володею, і це такий шанс! Я не можу його проґавити.

Я була дуже рада за неї. Олеся завжди була амбітною і працьовитою.

— Це чудово, доню! А що ж Тимко?

— Ось тут мені потрібна твоя допомога. Він такий малий, лише рік йому виповнився. Ми не хочемо віддавати його в садочок чи наймати чужу няню. Тобто ми, звісно, можемо дозволити собі няню, але ж ти… ти рідна людина!

Я відчула, як моє серце стислося від гордості і в той же час від тривоги. Рік із однорічною дитиною — це не курси рукоділля.

— Але, Олесю, я ж хотіла трохи зайнятися собою. Моє здоров’я…

— Мамусю, ну, будь ласка. Я ж знаю, що тобі теж це буде на користь. Це ж онук! І ми, звичайно, допоможемо. Я бачу, як ти переймаєшся своїми фінансами. Якщо ти візьмеш Тимка до себе на рік, поки ми не вкоренимося на новій посаді, то потім ми зможемо щомісяця доплачувати тобі суму, яка вдвічі перевищує твою пенсію. Ти зможеш нарешті дозволити собі не дивитися на цінники.

Ось це було ключове. Доплата вдвічі більша за мою пенсію. Це був мій шанс, мій рятівний круг. Я могла б відкласти гроші, нарешті відремонтувати протікаючий дах на дачі, який я мріяла продати, але він був у такому жахливому стані, що його ніхто не купував. І головне — я могла б почуватися не залежною, а повноцінним учасником їхнього життя, що виконує важливу роботу.

— Я подумаю, доню. Це дуже відповідально.

— Думай, мамо, думай. Але ми тебе дуже просимо. Ми завтра ж привеземо Тимка, його ліжечко, всі іграшки. І холодильник буде завжди повний найкращими продуктами.

Звісно, я погодилася. Хіба могла я відмовити рідній дитині, та ще й почувши про таку фінансову підтримку? Я ж не няня з вулиці, а рідна бабуся, для якої це має бути і радістю, і допомогою.

Наступний рік був справжнім марафоном. Олеся та Володя привозили Тимка в понеділок рано вранці і забирали в п’ятницю ввечері. Моя маленька двокімнатна квартира перетворилася на дитячий майданчик. Тиша, яку я цінувала, зникла, замінившись дзвінким сміхом і постійним шумом.

Я готувала Тимкові спеціальні пюре, водила його до лікаря, коли він застуджувався, а це було часто, бо осінь видалася дощовою. Я читала йому книжки, співала пісні, возила його в громадському транспорті через усе місто в розвивальні центри, щоб він мав спілкування з іншими дітьми. Моє життя оберталося виключно навколо його графіка сну та годування.

Олеся та Володя приходили втомлені після роботи. Вони вечеряли, швидко цілували сина на прощання і їхали додому, щоб відпочити перед новим робочим тижнем. Вони привозили пакунок з їжею, як обіцяли. Це були, звісно, хороші, якісні продукти — йогурти, м’ясо, фрукти — але тільки для Тимка.

Я не сміла брати нічого з цих продуктів для себе. Я продовжувала харчуватися своєю звичною, економною їжею: кашами, дешевими овочами. Але ж Тимко їв не лише те, що привозили вони. Я купувала йому свіжі булочки, бо йому подобався їхній запах, нові книжки, бо його старі вже набридли, іграшки, бо він сумував, коли всі його іграшки залишилися вдома, а тут були тільки найнеобхідніші.

Мої витрати зросли. Вони ж не подумали, що вдома з дитиною збільшується споживання води, електроенергії, газу. Тимко постійно просив пити, я мусила часто прати його одяг, топити квартиру сильніше, бо йому було холодно, коли він грався на підлозі.

Кожен раз, коли приходив час оплачувати комунальні послуги, у мене починало пекти в грудній клітці. Я залізала у свої невеликі заощадження, які я берегла на той самий ремонт даху.

Кілька разів я намагалася заговорити про обіцяну допомогу, але Олеся завжди знаходила причину, щоб відкласти розмову.

— Мамо, ми зараз купуємо нову машину, це такі витрати.

— Мамо, Володі підвищили зарплату, але премія прийде тільки через квартал, тоді і поговоримо.

Я вірила їм. Вони ж мої діти. Вони не обмануть мене. Я терпіла і чекала.

Рік минув швидко. Олеся приїхала на свій день народження, і в цей день вона вирішила поговорити.

— Мамо, ми хочемо подякувати тобі. Ти зробила для нас неймовірну послугу. Завдяки тобі ми з Володею отримали підвищення, наша фінансова ситуація стабілізувалася.

Я чекала, що вона дістане конверт або запропонує покласти гроші мені на картку.

— І тепер ми хочемо перевести Тимка в приватний садочок, — продовжила вона. — Туди беруть із двох років, і ми вже забронювали місце.

— Це чудово, доню. Я дуже рада за вас. Але як щодо того, про що ми говорили рік тому? Про мою фінансову допомогу?

Олеся насупилася. Вона, здається, забула про все.

— Мамо, ти ж бачиш, ми купуємо все для Тимка. А приватний садочок коштує, як моя зарплата. Ми не можемо зараз. Ти ж знаєш, ми купили квартиру в кредит, нам треба його закривати, а це такі великі щомісячні виплати.

— Олесю, ти обіцяла! Я відмовилася від можливості працювати, тому що ти обіцяла! — я відчувала, як мої щоки палають від образи. — Я вклала в цей рік свою енергію, свій час і свої маленькі гроші.

— Ну, ти ж розумієш, що це була *твоя* добра воля. Ми не домовлялися про суму, — сказала вона, намагаючись зберегти спокій. — І ти ж любиш Тимка. Ти ж не заради грошей це робила.

— Я робила це заради вас! І я робила це, сподіваючись на вашу порядність. Я ж не просила золоті гори. Я просила про підтримку, щоб полегшити мені старість. Я вірила, що ви не залишите мене в скруті.

— Ну, ми ж не залишаємо! Ми завжди поруч, мамо, — вона взяла мене за руку, але я висмикнула її.

— Якби ви були поруч, ви б не дивилися, як я економлю на всьому, поки ви їздите на новій машині.

Після цієї розмови, що стала найгострішою з усіх, що були, я зрозуміла, що вони не збираються виконувати свою обіцянку. Ні через місяць, ні через пів року.

Вони забрали Тимка і всі його речі. Квартира знову стала тихою, але не порожньою, а спустошеною. Тепер у мене не було ні шуму, ні грошей, ні надії. Я втратила і час, і можливість, і віру.

Олеся та Володя телефонують щодня. Вони розповідають, як Тимко звик до садочка, як він там грається. Вони кличуть мене до себе в гості на вихідні. Я їду, звичайно, бо Тимко — це єдине, що залишилося від того року. Але кожен раз, дивлячись на їхнє нове, комфортне життя, на їхню квартиру, яку вони так легко облаштували, я відчуваю гіркоту. Я для них була лише тимчасовою, безплатною послугою.

Моя пенсія все так само мізерна. Дах на дачі все так само протікає. Я знову шукаю собі підробіток, але вже не маю тієї енергії, що була рік тому. Я виснажилася і фізично, і душевно.

Олеся недавно сказала:

— Мамусю, ми купили тобі нову хлібопічку, ти ж так любиш свіжий хліб!

Я промовчала, але подумала:

— А чи не краще було б просто дати мені грошей, щоб я могла заплатити за електрику, яка ту хлібопічку живить?

Ця історія не закінчилася примиренням. Вона закінчилася дистанцією. Ми продовжуємо спілкуватися, але між нами тепер стіна з невисловлених образ і знеціненої праці. Вони не відчувають провини, бо щиро вірять, що допомогли мені, давши мені можливість провести час з онуком. А я не можу їм пробачити їхнє ставлення до мого життя і моїх потреб. Я бачу їхню любов, але вона виявилася не настільки сильною, щоб перебороти їхню жадібність або, принаймні, їхню безтурботність.

Я часто думаю про це. Чи правильно я зробила, погодившись на їхню пропозицію з самого початку? Чи повинна була я вимагати письмову угоду? Чи можна вимагати плату за допомогу своїй дитині?

А ви як вважаєте, дорогі читачі? Як би ви вчинили на моєму місці?