Рідна дочка не хоче про мене і чути. Вона вважає, що я їй нічого в тому житті з чоловіком не дала.
Ми з чоловіком живемо в селі. Все життя важко працювали, а на старість маємо таку пенсію, що просто смішно.
Я спершу працювала дояркою на фермі, чоловік був трохи “вище”, але зарплата менш більш однакова.
Згодом, коли все розпалося, я працювала в школі поваром, чоловік вирішив зайнятися господарством дома. В нас був і кінь, і дві корови і городи.
Наробилися ми за все життя…
В нас з Іваном одна дочка.
Коли Юля закінчила школу то хотіла вступити в медичний університет. Я не знаю як тепер, а раніше без грошей там не було чого пхатися, хоча Юля гарно вчилася в школі.
І ось власне через те, що ми не допомогли їй стати лікарем, було першою великою образою на нас, батьків.
Зрештою стала наша дочка перукарем, хоча ми пропонували поступати в медичний коледж, а потім, з часом, може б все змінилося, і вона змогла б вивчитись і на лікаря.
Потім вона познайомилася з Віталіком. Хлопець він хороший, батьки гроші мали, і сам Віталій мав гарну посаду.
Коли дійшла справа до весілля, ми змогли дати молодятам не ту суму, на яку вони розраховували. Це було друге її розчарування у нас.
Потім додалось те, що на хрестини, коли народилася наша онучка, ми дали лише п’ять тисяч, а свати купили коляску за 15 тисяч.
Щоб ми з чоловіком не робили, все було не так, і не те.
Коли діти надумали будуватися, ми сказали, що допоможемо чим зможемо.
Ми і грошей трохи вклали, чоловік цеглу за свої купляв, але наш вклад був в іншому. Мій чоловік майстер на всі руки. Від будівництва до оздоблення було на його руках. Я вважаю, що це великий наш вклад.
Але так сталося, коли онучці було дванадцять років, Юля розлучилася.
Віталік хату залишив дружині і дочці, а сам пішов жити до батьків.
Юля тоді стала зовсім від нас віддалятися. Вона навіть більше спілкувалася з колишньою свекрухою, ніж зі мною, рідною матір’ю.
А одного дня ми дізналися, що Юля з онучкою вже тиждень як в Італії. Її подружка запропонувала приїхати на роботу. Сім’я, де вона працювала, хотіла, ще одну людину собі в допомогу.
Ви уявляєте, вона навіть не сказала мені нічого про від’їзд. Мені так важко на душі.
Але найгірше мене чекало попереду.
Виявляється Юля лишила ключі від хати колишній свекрусі, а не мені, не татові, який стільки сил вклав в неї.
Коли ми з Юлею спілкувалися по телефону, то зачепили цю тему. Дочка сказала, що в тому житті ми їй нічого доброго не зробили, тому маємо те, що маємо.
Я навіть про цю розмову чоловіку нічого не говорила. Хватить, що мене серце болить.
Я не знаю, чи ми помилилися з чоловіком десь у вихованні, чи справді нічим дочці не допомогли.
Один Бог все розсудить!
Автор – Наталя У
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua