– Олеже, ти такий незґрабний. Але що мені ще вартувало від тебе очікувати! – голос матері звучав різко. – А ще, чому ти завжди такий серйозний? Невже тобі важко хоч іноді посміхнутися?

Ці слова залишили мене без відповіді. Я стояв посеред кухні, тримаючи в руках тарілку з супом, який тільки-но розігрів для мами. Здавалося, весь мій світ зупинився на цьому моменті. Я не знав, як пояснити їй, що моя серйозність – це результат виснаження, а не байдужості.

Мама занедужала кілька місяців тому, і її стан швидко погіршувався. Моє життя раптом перетворилося на нескінченний марафон між роботою, доглядом за нею та підтриманням порядку в її будинку. Я єдиний, хто міг це робити, адже моя сестра Діана жила за сотні кілометрів і виховувала трьох малюків.

Спочатку я думав, що справлюся. “Я сильний, я зможу це витримати,” – переконував себе. Проте, кожен день ставав важчим. Робота в офісі, потім закупи, потім догляд за мамою – лікарі, аптеки, приготування їжі, прибирання.

Іноді мені не вистачало часу навіть на сон, не кажучи вже про відпочинок. Мама не була в захваті від моїх зусиль. Вона постійно нарікала на те, що я міг би бути уважнішим, теплішим. Я намагався, але часто мої сили закінчувалися.

Одного разу Діана з’явилася у нас в гостях. Вона приїхала на вихідні з дітьми, принесла мамі домашню випічку. Уся їхня компанія наповнила дім сміхом і життям.

Я бачив, як мама розквітала поруч із ними. Вона постійно дякувала Діані за візит, за випічку, навіть за ті кілька квітів, які сестра привезла з її саду. А мені… мені вона лише кивнула, коли я подавав їй вечерю. Я стояв осторонь і слухав їхні розмови, відчуваючи змішання радості й образи.

А потім настав день, який змінив усе. Мама покликала мене до своєї кімнати і сказала, що планує написати новий заповіт. Я не надав цьому особливого значення, думаючи, що вона просто хоче впорядкувати справи. Але через тиждень адвокат повідомив мене, що весь її будинок і заощадження переходять до Діани. Я був приголомшений.

– Чому, мамо? – запитав я, ледве стримуючи сльози.

Вона подивилася на мене своїми втомленими очима і сказала:

– Тому що Діана приносила мені радість. А ти… ти був поруч, але ти не робив мене щасливою. Ти виконував обов’язки, але без душі.

Ці слова ще довго гуділи в моїй голові. Я намагався пояснити їй, що догляд – це теж любов, що я робив усе можливе, щоб їй було комфортно. Але вона не слухала. Її рішення було остаточним.

Після цього я продовжував дбати про неї, але всередині мене щось змінилося. Я відчував себе не сином, а найманим працівником. Я виконував усе, що потрібно, але вже не з тією відданістю. Коли мами не стало, я відчув не тільки горе, але й величезне спустошення.

На прощальній церемонії Діана була в центрі уваги. Її обіймали, підтримували. А я стояв осторонь, ніби чужий. Після церемонії я тихо пішов додому і більше ніколи не повертався до маминого будинку. Діана вирішила його перебудувати на сучасний котедж, який здавала в оренду. Вона кілька разів намагалася налагодити зі мною стосунки, але я не міг. Надто важко було згадувати те, як мама оцінювала нас.

Тепер я іноді думаю: чи міг я щось змінити? Чи потрібно було більше усміхатися, більше говорити мамі про свою любов? Чи справа не тільки в цьому, а в чомусь глибшому, що я не зміг зрозуміти?

Друзі, а як ви думаєте? Як правильно підтримувати близьких у складні моменти? Чи є межа між обов’язком і любов’ю? Поділіться своїми думками. Можливо, ваша порада допоможе комусь знайти правильний шлях.