Коли мені запропонували стажування у великому місті, мама заборонила навіть думати про це, оскільки там я повинна була б жити сама, а ще — працювати в колективі, де більшість чоловіків, а це для неї було цілком неприпустимо. Нещодавно я зрозуміла, що моя «гарна доля» є лише продовженням її власного, нездійсненого життя. Я довго вагалася, чи описувати цю свою історію, але все ж виллю вам свою душу, бо мовчати вже немає сил.

— Олю, я сказала — ні. І не треба мені цих сліз і трагедій. Це моя остаточна думка.

— Мамо, але ж це мій шанс. Мій єдиний шанс! Це не просто робота, це стажування у «Видавничому домі», ти уявляєш, який це досвід для молодого дизайнера?

— Я уявляю. Я уявляю, як ти поїдеш до того Києва чи Полтави, чи куди там вони тебе кличуть, і кинеш мене одну. Я уявляю, як ти там будеш жити сама в орендованій кімнаті, без нагляду, а навколо — самі хижаки. Я цю школу життя “знаю”. Ти ще молода, тобі двадцять два роки, ти нічого не розумієш.

— Я вже не маленька дівчинка! Я закінчила коледж із червоним дипломом! Мені потрібен розвиток, а не це тихе болото у Чернігові!

— Яке болото? Я знайшла тобі гарну роботу в нашій студії, поруч із домом. Ти працюєш у жіночому колективі, я бачу, хто туди приходить, там усе чинно. Ти маєш мене, а це — найбільше щастя. Я ніколи не зроблю тобі нічого поганого, а там тебе з’їдять! Вони тільки потішаться з тебе, якщо ти спіткнешся.

Я відійшла від неї, відчуваючи, як тиск на скронях перетворюється на пульсуючий біль. Мені здавалося, що стіни нашої маленької квартири, яку мама все життя намагалася зробити «фортецею», раптом почали стискатися. Вона не просто заборонила мені поїхати — вона відібрала у мене майбутнє, яке я так ретельно вимальовувала.

Мене звати Оля, мені двадцять два роки, і я вже два роки працюю графічним дизайнером. Але моє життя — це не яскрава палітра кольорів та креативних рішень, а сірий, чітко розпланований ескіз, затверджений моєю мамою Лесею. Усі довкола кажуть, як мені пощастило з нею. Вона — зразкова мати, яка присвятила доньці себе. Річ у тім, що моя мама так прагне, щоб у мене була ідеальна доля, що схоже, зробить так, що я взагалі не матиму своєї.

Мама ніколи не була одружена і навіть не мала тривалих стосунків, відколи я себе пам’ятаю. Вона була талановитим архітектором, мріяла про роботу у Львові та про міжнародні проєкти. Але в двадцять п’ять років зустріла Вадима — мого тата. Він був такий привабливий, такий упевнений, обіцяв «золоті гори» і щасливе сімейне життя. Коли мама повідомила йому, що вагітна, він просто розчинився, надіславши повідомлення, що не готовий до «ланцюгів» та «сірих буднів». Це був kzg, який, як я зрозуміла, змінив її до невпізнання. Вона так і не поїхала до Львова. Замість амбітних проєктів, вона присвятила своє життя лише мені.

Мама перестала вірити в чоловіків як у клас. Для неї вони стали втіленням ненадійності та болю. З того часу я не бачила поруч із нею нікогісінько. Уся її нерозтрачена ніжність, усі її зруйновані мрії були спрямовані лише на мене, єдину дитину. Вона стала моїм захистом, моєю стіною, але згодом ця стіна перетворилася на високу огорожу, що відгородила мене від світу.

Ще в школі vfvf контролювала кожен мій крок. Я добре вчилася, але у мене не було жодного шансу залишитися з однокласниками на ночівлю. Усе було під забороною. Якось моя подруга Ярослава, яка орендувала квартиру біля нашого художнього коледжу, запропонувала мені залишитися на вихідні, щоб разом готуватися до іспиту з композиції. Мамин телефонний марафон почався о восьмій вечора.

— Ти де? Олю, ти чому не вдома?

— Мамо, ми вчимо, все гаразд.

— Додому, негайно! Ти що, не чуєш мене? Уявляю, що ви там «вчите»!

Коли я, щоб хоч трохи пожити власним життям, вимикала телефон, а потім казала, що «батарея сіла», її злість була відчутна навіть на відстані. Вона могла не говорити зі мною цілий день, лише кидати колючі фрази, сповнені образи. — Я тебе виростила, я тобі довіряю, а ти так зі мною…

Мої подруги, з якими я проводила більше часу, поступово відійшли. Вони не витримували маминого пильного ока. Коли я вступала до коледжу, мій вибір — дизайн — був повністю підтриманий, але з єдиною умовою: це має бути місцевий заклад у Чернігові. Львів і Київ були виключені, як «міста, де люди губляться». — Ти ж будеш близько, і мені спокійніше, — казала вона.

Коли мої однокурсниці починали зустрічатися з хлопцями, мама невтомно наголошувала мені: — Не роби дурниць! Ти бачила, чим це закінчується. Вони тобі не пара. Тобі треба спочатку чогось досягти, а потім — усе життя. А зараз — ніяких думок про це. Ти маєш мати кращу долю.

Життя, скажу прямо, не було солодкою цукеркою. Воно було як дуже гарний, але пластиковий фрукт. Його можна було показувати, але не можна було їсти.

Ярослава — єдина, хто, незважаючи на постійний тиск мами, залишилася поруч. Вона досі є моїм містком із «нормальним» світом, хоча й цей місток хитається. — Ти маєш її, і це найбільше щастя, — часто каже мама. — Я ніколи не зроблю тобі нічого поганого, а подруги тільки потішаться, якщо щось станеться. Я цю «школу» знаю! Вона настільки переконана у своїй правоті, що навіть думки про її помилку є для неї абсурдом.

Щодня вона зустрічає мене після роботи і проводжає на роботу. Навіть коли я йду на прохання Ярослави просто випити кави — вона чекає мене біля під’їзду з годинником у руках. Наші спільні походи в театр, кіно, на прогулянки — це все дуже гарно, але це не мій вибір. Це наш «обов’язковий» ритуал, який замінив мені власне життя.

Коли я отримала ту пропозицію про стажування, про яку сперечалася з нею на початку, я відчула, що мені дали ключ від моєї власної клітки. Я працюю в цій маленькій студії в центрі, що «поруч із домом», і малюю логотипи для місцевих підприємців, які, відверто кажучи, не потребують креативу. Моя робота, яку вона так ретельно для мене обрала, настільки безпечна, що межує із нудьгою. Це ідеальне місце, де неможливо зробити помилку, але й неможливо досягти успіху.

Я розумію, що повністю під її контролем. Я настільки звикла до цього, що сама вже дійшла до висновку, що, мабуть, не хочу ні з ким зустрічатися, бо боюсь розчарувань. Її страх став моїм внутрішнім «цензором». Я бачу, що це неправильно, але не можу піти проти її правил. Я в неї одна єдина дитина, і я не хочу, щоб вона хвилювалася за мене. Я відчуваю нескінченну провину, коли уявляю її сльози. Це той самий «ковпак», про який я вже згадувала — він не лише захищає, а й не дає дихати.

Нещодавно я розговорилася з Ярославою, яка вже вийшла заміж і переїхала.

— Олю, ти мусиш поїхати, — казала вона мені по телефону. — Ти помреш у тому болоті. Ти така талановита, ти маєш рвати той Київ своїми ідеями.

— Ти не розумієш, — прошепотіла я. — Якщо я поїду, я її зруйную. Вона ж мене заради цього ростила. Вона відмовилася від свого життя.

— Вона відмовилася від нього сама, Олю! Ти не відповідаєш за її вибір. Ти відповідаєш за свій.

Я поклала слухавку, відчуваючи спустошення. На столі лежав підписаний контракт про стажування. Треба було лише поставити свій підпис, і через два тижні я могла б уже бути в іншому місті, розпочинаючи своє, справжнє, життя. Але страх мене паралізував. Страх перед невідомістю, страх перед розчаруванням і, найголовніше, страх перед маминим осудом, який відчувався страшнішим за будь-яку невдачу.

Я дивилася на той контракт і на малюнок, який я колись зробила: клітка, але прути в ній були зіткані зі слів «любов» та «захист». Ключ лежав поруч, але я не могла його підняти, бо мої руки були зв’язані почуттям провини та нескінченної вдячності.

Я досі тут, у Чернігові, у своїй «безпечній» студії, поруч зі своєю мамою. Контракт лежить у шухляді, ще не підписаний. Час спливає, і я знаю, що скоро цей шанс буде втрачено.

Я так довго виливала свою душу, і тепер я питаю вас, мої дорогі читачі: як бути? Чи маю я право на власне щастя, якщо ціною його буде самотність і біль найближчої людини? Як відчинити двері тієї золотої клітки, щоб не порізати себе і її цими прутами? Як ви гадаєте, чи зможу я колись знайти в собі сміливість відпустити її, щоб нарешті жити своїм життям?