Коли наша четверта дитинка мала появитися на світ, Василя відправили у відрядження в іншу країну. Я засмутилася, адже дуже хотіла, щоб в цей важливий момент він був поруч, та й зі старшим сином Данилком, який в нас з особливими потребами, посидів би дома, поки нас випишуть, адже бабуся вже не молода, не справляється. В день виписки все пройшло чудово, лише Данилко, зрозумівши, що мені з ним важко, вирішив стати ангеликом, як тільки познайомився з сестричкою.
У нас з Василем троє діточок, яких ми сильно любимо. Старший син, Данилко – дитина з особливими потребами. Так, з ним важко, але ми не покладаємо рук, щоб допомагати йому розвиватися.
Ми не планували ще одну дитинку, та коли дізналися, що всередині мене б’ється ще одне життя, були неймовірно щасливі. Я з головою поринула у ці приємні клопоти: лікарі, обстеження, аналізи і т. д.
На восьмому місяці дізнаємося, що чоловіка відправляють у відрядження за кордон, і під час появи на світ дитяти, він не буде зі мною. Мене це сильно засмутило, хотіла, щоб в такі моменти Василь був поруч, та й з Данилком було б кому побути в ці дні. Адже бабусі вже важко з ним.
11 грудня вночі на світ з’явилася наша донечка. Здорова, гарненька, все пройшло нормально без ускладнень, ніякої депресії або нелюбові до дитини не було.
Нашій радості з чоловіком не було меж, я насправді була дуже рада, щаслива, не могла надивитися, намилуватися своєю лялечкою.
На четверту добу нас виписали і ось я вдома. Хоч мама допомагала, але я сама, як приїхала, відразу викупала донечку, постригла і покупала свого Данилка, привела в порядок і середущих діточок, поміняла постільну білизну. Я звикла піклуватися про дітей, це мені було не важко.
Дочка була спокійною і я сама справлялася з усім дома, тому маму відправила до себе додому. Увечері на ніч годувала Данилка, було десь пів на дев’яту, а він чомусь бліденький такий. Догодувала, витерла серветкою його рот і підняла, щоб відрижка була, а він вдихнув, але не видихнув, дивлюся, губи то синіють, то бліднуть.
Викликала швидку, приїхали хвилин за 7. Я не випускала його з рук, міцно обіймала і плакала. Я відчувала, як його сердечко билося щораз тихіше, і в один момент воно – зупинилося…
Що я відчула, я просто не можу описати все це. У понеділок нас з донечкою виписали з пологового будинку, а у вівторок мій Данилко став ангеликом. Хоч він був дитиною з особливими потребами, він мене не мучив, навіть в цей останній день, я все закінчила по дому, а потім він пішов, пішов назавжди. Мій хлопчик прожив 8 років і 4 місяці зі мною. Навіть з пологового будинку мене дочекався.
Боже, за що так, я його любила, любила дуже сильно, саме йому ми з чоловіком приділяли найбільше уваги. Іноді думаю, може він розумів, що мені все-таки важко з чотирма дітьми і він пішов, щоб не мучити мене.
Коли я знайшла все в цьому житті, коли я повноцінно стала щасливою, він пішов, щоб не обтяжувати мене. Господи, як же важко втрачати свою дитину.
Я просила вибачення, нехай пробачить, якщо я, щось зробила не так, або не так доглядала за ним. Я натішитися не могла немовлятком, мабуть голосно раділа, що навіть син пішов.
Минуло вже багато днів, як мого синочка немає поруч, вдома все нагадує про нього. Як жити далі, розумом розумію, що потрібно для дітей, чоловіка, але не виходить, це так важко… Я стала байдужою до всього. В неділю йду до храму, хочу висповідатися і прийняти святе причастя, можливо після цього мені стане легше.
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
