Оленка не була красунею, але володіла якоюсь особливою привабливістю. Начебто одягнена як всі сільські жінки в сукню в горошок, самого простого покрою, а на ній вона якось особливо добре виглядає. На голові звичайний пучок під біленькою хусточкою, руки знищені селянською роботою, але ясне світло в великих очах, тихий мелодійний голос – з першого погляду на Оленку, ставало зрозуміло, вона не така як інші сільські дами.
Мій батько товаришував з чоловіком Оленки – Микитою, тато часто брав мене з собою, коли йшов до них. Поки батько спілкувався з дядьком Микитою, частіше вони возилися зі старою волгою, я грала з донькою господарів, вірніше вона зі мною, дівчинка була старшою на років п’ять.
Оленка дуже любила тата, він теж в ній душі не чув, їздив спеціально в місто за подарунком для дочки до дня народження, а це 70 кілометрів від нас, так по бездоріжжю. У батьків вдома є стара фотографія, на ній Микита з дружиною сидять у своїй волзі, в руках жінки польові квіти. Такими я їх пам’ятаю.
У дитинстві мені здавалося, що це найщасливіша сім’я, що у них все як у казці – жили довго і щасливо. Тільки виявилося, що все було не так просто. Оленка, як всі в ті роки, рано пішла працювати, спершу лише на ланці, а згодом і на ферму пішла корівок доїти.
Працювали тоді від зорі до зорі, втомлювалися, але жили весело: на роботу з піснями, і з роботи з піснями. На далекі поля їх возили на машині. І ось помітили баби, що якщо їдуть вони на машині з Юзиком-шофером, Оленка в кабіну сідає.
Зрозуміло – діло молоде, любов, та коли ця новина дійшла до матері Юзика, вона тут же заборонила їм бачитися, не те, що про весілля думати.
Йосип зажурився, але Оленку не кинув. А взимку новина по селу рознеслася: Оленка донечку на світ привела! Юзик Оленку і дочку додому привіз, думав, що тепер матері нікуди діватися. Але мати ні на внучку, ні на невістку не дивилась, гризла та гризла сина.
Через місяць Оленка повернулася до своєї матері. Йосип з нею не розписувався, тому залишилася вона з донькою-бездоглядністю на руках. Навесні Олена знову на буряки вийшла, тільки тепер, коли Йосип приїжджав, вона додому пішки йшла. Дехто в селі пробував над Оленою сміятися, але вона ніби не помічала злих поглядів, і від неї відстали.
Багато хлопців залицялося до Олени, натякаючи, що втрачати їй нема чого, але отримували відмову. А ось Іван, який мав славу першого бабія в окрузі, став частим гостем в будинку матері-одиночки. Може Олена з ним від відчаю зв’язалася, Йосип в цей час одружився на нареченій, яку йому мати вибрала. Тільки через пару місяців Олена і Іван теж шлюб взяли.
Сім’я Івана не захотіла прийняти невістку з “багажем”, і молоді оселилися в старому будиночку, який виділив колгосп. Всі чекали, що довго цей шлюб не протримається, але сім’я вийшла міцна. Іван дружину і дочку на руках носив. Дівчинку він удочерив відразу. Так вона і залишилася у нього єдиною дитиною, не вийшло у них з Оленою народити інших. Навіть мати і сестри Івана поступово прийняли Олену в сім’ю. Вона ж ніколи не сказала на їхню адресу поганого слова, тільки: “мама, мамуся, Галина Степанівна”.
Хотілося б мені закінчити розповідь словами “жили вони довго і щасливо”, але життя не казка. Дочка виросла і поїхала в місто, а люди стали помічати, що Іван знову за старе взявся – став за спідницями дивитися. А якось їхали баби з буряка і прямо при дорозі побачили Івана з дівицею з сусіднього села.
Хотіла Олена зупинити машину, з чоловіком поговорити “по душам”, та подруга її втримала.
Дома і мама і сестра його мізки вставляли, та нічого не допомогло – характер в нього такий і все. Олена з того розхворілася, серце почало турбувати. Якось зустрілись ми з нею, а вона мені каже, що не хоче більше такого життя – подаю на розлучення. Та не встигла. Того дня їй геть погано стало. Іван віз її в районну лікарню, та не довіз…
Ще року не було, як Іван вдруге женився…
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
