Коли одна моя країна, в якій я виросла, вторглася в іншу мою країну, в столиці якої я народилася, я зібрала нехитрі речі і повернулася, попри волю батьків, в Київ. Ось як складається моє життя зараз.
Я народилася у Києві, але у дитинстві з батьками переїхала в рф, в Підмосков’я, де й виросла. Коли все це почалося, я не змогла лишатися в Росії й повернулася в Україну, почала у 21 рік життя спочатку, сама.
За ці місяці головне місто України дійсно мене змінило. Я стала менш завантаженою зайвими проблемами, більш відкритою і позитивною попри всі події навкруги.
Напевно, справа в людях, тут все якось простіше, люди більш привітні і менше заморочуються через дрібниці і я, за ними, стала легше дивитися на речі.
Головна звичка, набута у Києві – пити каву. Спочатку мене дратували скрізь натулені кав’ярні і автокав’ярні, зараз жоден мій день не обходиться без цього напою. Як не крути, а Київ не такий галасливий і багатолюдний, немає московської божевільної біганини, я майже втратила звичку мчати у справах з усіх ніг.
Наприклад, тепер я добираюся від роботи до будинку гуляючи, насолоджуюся красою міста, цінуючи кожну мить і дякуючи захисникам України.
У Києві я більше уваги приділяю сьогоднішньому дню та своїм інтересам, а не якимось грандіозним планам на майбутнє, заради яких треба вдень та вночі працювати. Тут люди більше живуть для себе, ніж для досягнення якихось нереальних цілей, і я відчуваю, що співвідношення “кар’єра/вільний час” особисто для мене в цьому місті майже ідеальне: працюю, щоб жити, а не живу, щоб працювати.
Ну і тут я більше посміхаюся, простіше заводжу нові знайомства, у цьому теж заслуга українців, бо вони такі, і я потихеньку повертаюся ментально до свого народу й коріння.
А батьки – це окрема сумна історія, мого рішення й вибору вони не прийняли і не зрозуміли.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
