Коли сестра оголосила, що прилітає з Канади і житиме в нашій тісній двокімнатній квартирі два тижні, я відчула, як стара звичка мовчати і погоджуватися знову затягує мене в її сценарій. Уляна завжди була тією, хто знав, як краще: від того, як варити борщ, до того, як виховувати мою доньку Дарку чи як Богдану тримати ложку.

Але цього разу її слова про нашу “посередність” стали останньою краплею. Я зрозуміла, що якщо не скажу “ні” зараз, то втрачу не лише свій простір, а й себе. Що ховається за її впевненістю? І чому я так довго дозволяю їй керувати моїм життям?

Мій телефон задзвонив у суботу ввечері, коли я намагалася зібрати пазл із Даркою на підлозі нашої маленької вітальні. На екрані висвітилося “Уляна”. Я зітхнула. Моя старша сестра, яка п’ять років тому переїхала до Канади після одруження з Іваном, завжди дзвонила з якоюсь “новиною”. І зазвичай ця новина означала, що я маю щось для неї зробити.

– Соломіє, я прилітаю в середу! – її голос був як завжди бадьорий, ніби вона не просто повідомляла, а оголошувала указ. – Ми з Іваном розійшлися, тож я вирішила пожити у вас пару тижнів, поки шукатиму квартиру в Києві. Ти ж зустрінеш мене в аеропорту?

Я отетеріла, тримаючи шматочок пазла з синім небом. Наша двокімнатна квартира на Позняках і так була переповнена: я, Богдан, наша донька Дарка і син Тарас, якому ледве вистачало місця на розкладному дивані. А тепер ще й Уляна з її валізами і планами.

– Уляно, – почала я обережно, – у нас тут тісно. Може, ти в Тараса нашого зупинишся? Він же в центрі, у нього трикімнатна.

– Ой, Соломіє, не починай, – вона засміялася, але я відчула в її голосі легке роздратування. – Тарас із Марічкою вічно зайняті, а я хочу до рідних. До того ж, я вже забронювала квитки. І, будь ласка, запиши мене до пані Наталі на манікюр. У Канаді таких майстрів немає, а коштує це 50 доларів! І ще, візьми пару вихідних, щоб ми могли разом поїздити по місту.

Я відкрила рот, щоб заперечити, але вона вже розповідала про свої плани: шопінг у “Глобусі”, вечерю в ресторані на Хрещатику, масаж. Я лише кивала в слухавку, відчуваючи, як мої власні плани на тиждень розчиняються. Чому я не могла сказати “ні”? Може, тому, що Уляна завжди була старшою, тією, хто вирішував за всіх нас у дитинстві? Чи тому, що її харизма змушувала всіх навколо підлаштовуватися?

Коли я поклала слухавку, Богдан, який чув розмову, глянув на мене з-під лоба.

– Що, Уляна знову їде? – спитав він, відкладаючи газету.

– Так, у середу. На два тижні, – відповіла я, відчуваючи, як у грудях стискається.

Дарка, яка досі сиділа на підлозі, підняла голову.

– Мамо, серйозно? Тітка Уляна? – вона скривилася. – Вона ж знову буде всіх повчати. Я краще до Софії поїду.

– Дарко, – я спробувала її заспокоїти, – вона ж наша рідна. Треба бути гостинними.

– Гостинними? – втрутився Богдан. – Соломіє, вона приїжджає, і ти знову бігаєш за нею, як… – він замовк, шукаючи слово, – як її помічниця. Може, хоч раз скажеш, що в нас своє життя?

Я відвела погляд. Він мав рацію, але я не знала, як пояснити, чому я завжди поступаюся сестрі. Може, тому, що в дитинстві я обіцяла мамі слухатися Уляну? Чи тому, що її впевненість завжди затьмарювала мою?

У середу я стояла в аеропорту. Вона вийшла з терміналу, як модель із журналу: у дизайнерському пальті, з ідеальним макіяжем і двома величезними валізами. Її посмішка була такою, ніби вона приїхала не до нас у тісну квартиру, а на червону доріжку.

– Соломіє, як же я скучила! – вона обійняла мене так міцно, що я ледь не впустила табличку. – Ну, ходімо, я голодна, як вовк!

У машині вона розповідала про Канаду, свою роботу в IT-компанії, про те, як інвестує в себе: йога, дієтолог, курси саморозвитку за 2000 доларів.

– Знаєш, я маю виглядати ідеально, – сказала вона, поправляючи окуляри. – Іван думав, що я без нього пропаду, але я покажу йому, що він помилявся. Може, ще знайду когось кращого.

Я кивнула, хоч у душі подумала: якщо Іван захоче повернутися, Уляна прийме його назад без вагань. Їхні сварки і примирення були як серіал, який ми всі дивилися роками.

Вдома нас чекав Богдан і Дарка. Тарас, наш син, був у себе, готуючись до іспитів. Дарка, побачивши тітку, зраділа, але я помітила, як Богдан стиснув губи, коли Уляна ввалилася з валізами.

– Ой, Богдане, що за вираз обличчя? – засміялася вона, оглядаючи нашу тісну прихожу. – Ти ж не проти, що я у вас погостюю? І, Соломіє, ти могла б хоч раз поприбирати перед моїм приїздом. Це ж не складно. Я з літака, але виглядаю краще за тебе.

Я ковтнула. Богдан підняв на мене очі, і я знала, що він чекає, чи скажу я щось. Але я лише пробурмотіла:

– Улянко, ми старалися. Просто в нас багато справ.

– Ой, старалися, – вона закотила очі. – Ви просто звикли до посередності.

Дарка, яка стояла поруч, фиркнула, але нічого не сказала. Я відчула, як у мені щось тріснуло. Але я все ще мовчала.

Перший вечір з Уляною був як вихор. Вона розклала свої речі по всій вітальні, заповнила холодильник органічними продуктами за 1500 гривень і почала готувати смузі з кейлом і спіруліною.

– Соломіє, ти п’єш забагато кави, – заявила вона наступного ранку, коли я наливала собі чашку. – Ось, спробуй мій зелений чай. Це ж для здоров’я!

– Дякую, але я люблю каву, – відповіла я, намагаючись не звучати різко.

– Ой, ти як Богдан, – вона зітхнула. – Він теж тримає ложку, ніби вперше її бачить. А знаєш, що кава шкодить?

Дарка, яка сиділа за столом, не стрималася:

– Тітко, а що поганого в каві? Я її обожнюю.

– Дарко, тобі 16, – Уляна глянула на неї з виглядом експерта. – Тобі треба пити смузі. І, до речі, хто тебе так виховав? Ти ж могла б одягатися краще.

Богдан, який щойно зайшов на кухню, не витримав:

– Уляно, може, даси нам жити, як ми хочемо? Не всім подобаються твої смузі.

Уляна підняла брови, але лише посміхнулася.

– Богдане, ти просто не знаєш, що таке стиль. Соломіє, скажи йому!

Я знизала плечима, відчуваючи, як напруга в домі зростає. Чому я не могла просто сказати їй припинити?

Наступного дня Уляна вручила мені список: записати її до пані Наталі на манікюр за 800 гривень, забронювати столик у ресторані за 1000 гривень, поїхати в “Глобус” за новою сукнею. Я спробувала заперечити:

– Уляно, я не можу взяти вихідні. У мене звіт на роботі…

– Ой, Соломіє, невже ти не можеш домовитися? – вона подивилася на мене з розчаруванням. – Я ж приїхала ненадовго. Хочу провести час із тобою.

Я знала, що це маніпуляція, але зателефонувала начальнику і взяла два вихідні. За 4000 гривень ми купили їй сукню, за 1200 пообідали, ще 1500 пішли на її манікюр і масаж. Я відчувала, як наші заощадження тануть, але Уляна лише посміхалася:

– Соломіє, ти ж знаєш, як я ціную твою підтримку. Це ж для душі!

Того вечора Богдан вибухнув:

– Соломіє, ти витратила 6700 гривень за два дні! Це ж наші гроші на ремонт ванної!

– Я знаю, – тихо відповіла я. – Але вона моя сестра…

– Сестра, яка критикує навіть твій борщ, – різко сказав він. – Чому ти їй потураєш?

Я не відповіла. У глибині душі я знала, що він правий.

Через тиждень Уляна поїхала до Тараса і Марічки. Повернулася вона наступного дня, обурена:

– Соломіє, ти уявляєш? Марічка цілий день лежить, бо при надії. А Тарас працює, як не в собі! Вони навіть не запропонували мені залишитися!

Дарка, яка слухала, не стрималася:

– Тітко, а ти не думала, що Марічці потрібен спокій? Лікар же сказав їй лежати.

Уляна фиркнула:

– Цікавий стан – не недуга. Я в її віці працювала до останнього!

– Може, тому Іван і пішов, – пробурмотіла Дарка, і я ледь не поперхнулася.

– Дарко! – вигукнула я, але Уляна лише махнула рукою.

– Ой, нехай говорить. Вона ще молода.

Того вечора Богдан сказав:

– Соломіє, тобі треба поговорити з Уляною. Вона не поважає ні тебе, ні нас. І Дарка права – ти дозволяєш їй занадто багато.

Я кивнула, але боялася цієї розмови. Що, якщо Уляна образиться? Що, якщо я втрачу її?

Останнього вечора Уляна знову розкритикувала мій борщ:

– Соломіє, ну чому ти кладеш так мало буряка? У Канаді я навчилася готувати ідеальний борщ.

Я відчула, як у мені закипає. Я поклала ложку і сказала:

– Уляно, досить. Це мій дім, мій борщ і моє життя. Якщо тобі щось не подобається, ти можеш готувати сама.

Вона завмерла, її очі округлилися.

– Соломіє, ти що, образилася? Я ж просто хочу, щоб ви жили краще.

– Краще за твоїми правилами? – я не могла зупинитися. – Ти приїжджаєш, критикуєш усе, а я бігаю за тобою, як помічниця. Мені це набридло.

Богдан і Дарка мовчали, але я бачила в їхніх очах підтримку. Уляна зітхнула.

– Добре, я зрозумію, якщо ти не хочеш, щоб я приїжджала.

– Я хочу, щоб ти поважала нас, – тихо сказала я. – Інакше ми не зможемо бути сім’єю.

Вона нічого не відповіла, але наступного дня, коли я відвозила її до аеропорту, вона обійняла мене і сказала:

– Соломіє, я подумаю над твоїми словами. Може, я справді перегинаю.

Я досі думаю, чи правильно я вчинила, поставивши сестрі межі. Чи зможемо ми зберегти наші стосунки, якщо я більше не буду мовчати? І як ви, дорогі читачі, справляєтеся з близькими, які намагаються керувати вашим життям? Чи стикалися ви з тими, хто вважає, що знає, як вам краще? Діліться своїми історіями – можливо, вони допоможуть мені зрозуміти, як іти далі.