– Ой, знову не на місці, – пробурмотіла я, шукаючи серветки в кухонному ящику. Переді мною стояв мій чоловік, Богдан, із загадковою посмішкою.

– Що таке? – запитала я, трохи роздратована.

– Мама дзвонила. Сказала, що хоче до нас у гості на кілька днів, – промовив він.

– О, Боже! Це саме те, чого нам зараз бракує! – я буквально застигла з каструлею в руках. У голові вже крутилися картини мого бездоганного порядку, а перед очима – розкидані іграшки, незакінчені справи й гора немитого посуду.

Свекруха завжди була прикладом ідеальної господині. Її дім – ніби з обкладинки журналу, а сама вона – жінка, що встигає все. На відміну від мене, яка вийшла на роботу після декрету й ледь встигає зварити борщ та зібрати дітей до школи.

Наступного ранку я вирішила взятися за прибирання. У цьому вирі домашніх обов’язків моя донька, Марійка, раптом вигукнула:

– Мамо, чому ми так метушимося?

– Бо до нас їде бабуся Галина, а вона любить порядок, – пояснила я.

– Але ж ми теж любимо тебе навіть із нашими розкиданими речами, – вона підбігла й обійняла мене. Її слова змусили мене задуматися. Я справді переживаю, що про мене подумає свекруха, замість того, щоб бути щасливою у своєму домі.

Та все ж підготовка тривала. Богдан запропонував допомогти, але його “допомога” обмежилася лише зібраними в одну купу речами, які треба було розкладати ще годину.

Коли свекруха приїхала, я застигла. Вона, як завжди, виглядала елегантно – у світло-сірому пальто й витончених чобітках. Її валіза, певно, була такою ж ідеальною, як і вона. Вже з порогу вона почала:

– Як діти? А що це за диван із плямами? О, у вас нові штори! Добре, що не вибрали занадто яскраві…

Вечір пройшов відносно спокійно. Але наступного дня почалися випробування. Свекруха, проходячи повз кухню, мимохідь зауважила:

– Я знайшла старий пригорілий чайник у шафі. Може, варто купити новий?

– Ми нечасто ним користуємося, – пробурмотіла я.

– Але ж порядок починається з дрібниць, – додала вона, і в мене всередині все закипіло.

Та найцікавіше було ввечері. Марійка вирішила зробити нам сюрприз – прикрасила стіл для вечері саморобними серветками. Я щиро похвалила її, але свекруха зауважила:

– Красиво, але трохи криво, – сказала вона з такою доброзичливістю, що навіть не відразу зрозуміла, як це звучить.

– Криво, бо це з любов’ю, – відповіла я, захищаючи доньчине старання.

Свекруха нічого не відповіла, але в її погляді промайнуло щось схвальне.

Одного дня, повертаючись із магазину, я почула, як свекруха говорить із Богданом:

– Синку, ти ж розумієш, що твоя дружина не може робити все сама? Ви ж родина, а це значить – допомагати одне одному. Я також колись намагалася тягнути все сама, але це неправильно. Подумай над цим.

Я була вражена її словами. Виявляється, вона не хотіла мене критикувати, а намагалася навчити свого сина відповідальності.

Того вечора ми сиділи разом за столом. Богдан вперше запропонував допомогти з миттям посуду. Свекруха посміхалася, і я раптом відчула, як важливо мати підтримку.

Коли вона поїхала, я зрозуміла, що наші стосунки змінилися. Вона вчила нас, як краще, і водночас допомогла мені побачити сильні сторони Богдана.

А тепер, дорогі читачі, як ви вважаєте, чи можна знайти спільну мову зі свекрухою? Чи варто слухати її поради, навіть якщо вони іноді здаються надто критичними? Поділіться своїми думками!

Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!