Коли свекруха приїхала з валізами, Анна подумала, що це звичайний візит, але помилилася. — Квартира занадто велика для вас двох, тому частину грошей від продажу віддасте сестрі — заявила гостя, розпалюючи конфлікт.

Анна завжди вважала, що їхня з Сергієм маленька однокімнатна квартира — це справжня фортеця. Вони збирали на неї кожну гривню, відмовляючи собі у відпочинку та нових речах. Коли нарешті отримали ключі, здавалося, що всі труднощі залишилися позаду. Вони разом фарбували стіни, обирали фіранки та мріяли, як одного разу розширять своє житло. Проте сімейний спокій виявився крихким, коли на порозі з’явилася мати Сергія, пані Марія, з пропозицією, яка не передбачала заперечень.

Це був звичайний вечір вівторка. Анна готувала вечерю, а Сергій переглядав робочі звіти. Раптовий дзвінок у двері змусив їх обох здригнутися. На порозі стояла Марія Степанівна з великою валізою та рішучим поглядом.

— Сину, нам треба серйозно поговорити про майбутнє нашої родини — почала вона прямо з порога, навіть не знявши плаща.

— Мамо, щось трапилося? Чому ви з речами? — здивовано запитав Сергій, пропускаючи її до коридору.

— Трапилося те, що твоя сестра Олена в іншому місті зовсім сама з дітьми. Їй потрібна допомога, а в мене тут немає жодних перспектив — заявила жінка, сідаючи на диван у вітальні.

Анна відчула, як всередині наростає тривога. Олена, молодша сестра Сергія, завжди була улюбленицею матері. Вона часто змінювала роботу, шукала себе і постійно потребувала фінансової підтримки. Тепер же ситуація набула нового масштабу.

— Ми раді вас бачити, але як ми можемо допомогти Олені на такій відстані? — обережно запитала Анна, подаючи чай.

Марія Степанівна подивилася на невістку холодним поглядом, у якому читалося невдоволення.

— Все дуже просто. Ви повинні продати цю квартиру. Грошей вистачить, щоб я купила собі невелике житло поруч із Оленою, а частину віддала їй на розвиток бізнесу. Ви ж молоді, зможете знову заробити або взяти кредит. А я вже не маю сил чекати.

У кімнаті запала тиша. Анна не вірила власним вухам. Ця квартира була єдиним майном, яке вони мали. Вона була куплена за гроші від продажу спадщини батьків Анни та спільних заощаджень подружжя.

— Мамо, ви пропонуєте нам залишитися на вулиці? — голос Сергія здригнувся від напруги.

— Не на вулиці, а на орендованій квартирі. Багато хто так живе. Ви повинні думати про родину, про кровні зв’язки. Олена — твоя рідна людина, Сергію. Невже тобі не шкода сестру? — Марія Степанівна почала активно маніпулювати почуттями сина.

— Але це житло Анни теж. Її батьки дали більшу частину суми — нагадав Сергій, намагаючись знайти логічні аргументи.

— Ой, не починай. Анна тепер частина нашої родини, і вона повинна розуміти загальні інтереси. Хіба не так, Ганнусю? — жінка перевела погляд на невістку.

Анна глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе. Вона знала, що будь-яке різке слово може стати початком великої сварки, але мовчати більше не могла.

— Пані Маріє, ми поважаємо ваші бажання допомогти доньці, але це наше єдине житло. Ми не можемо просто так його віддати. Ми планували тут ростити дітей, створювати своє майбутнє. Чому Олена не може знайти роботу чи звернутися за допомогою до свого чоловіка?

— Якого чоловіка? Він поїхав і не допомагає. Ви такі егоїстичні. Я вас виховала, Сергію, дала тобі все, а тепер, коли мені потрібна допомога, ти відвертаєшся — почала плакати Марія Степанівна.

Сергій підійшов до матері і спробував її заспокоїти, але вона відштовхнула його руку.

— Якщо ви не допоможете, я не знаю, як буду дивитися людям в очі. Всі знають, що в мене успішний син, а виявляється, що він не може рідній матері та сестрі підставити плече.

Протягом наступного тижня життя Анни перетворилося на справжнє випробування. Марія Степанівна залишилася у них, і кожен день починався та закінчувався розмовами про продаж майна. Вона знаходила оголошення про оренду, приводила знайомих ріелторів, коли Анни не було вдома, і постійно тиснула на сина.

— Сергію, ти ж бачиш, як вона страждає. Можливо, ми дійсно зможемо щось придумати, але не продавати все? — запитала Анна одного вечора, коли вони залишилися наодинці на кухні.

— Я не знаю, Анно. Вона каже, що це її останнє бажання. Я відчуваю себе винним. Але я розумію, що це несправедливо щодо тебе — відповів Сергій, тримаючись за голову.

— Це не просто несправедливо, це абсурдно. Твоя сестра доросла жінка. Чому ми маємо відповідати за її помилки своїм житлом? — Анна відчувала, що її терпіння закінчується.

Наступного дня ситуація загострилася ще більше. До них завітала сама Олена. Вона приїхала нібито провідати матір, але розмова швидко перейшла до головної теми.

— Анно, ти ж розумієш, як мені важко. У тому місті такі можливості, я могла б відкрити свою справу, діти пішли б у кращу школу. Нам просто потрібен старт — солодко говорила Олена, розглядаючи ремонт у їхній вітальні.

— Олено, старт зазвичай здобувають власною працею. Ви просите нас віддати те, що ми будували роками — холодно відповіла Анна.

— Ой, та що ви там будували? Ви ж молоді, у вас все попереду. А мені вже за тридцять, я хочу жити зараз — вигукнула Олена.

— Досить! — раптом вигукнув Сергій, який до цього мовчав. — Мамо, Олено, я все обдумав.

Всі завмерли, чекаючи на його рішення. Анна затамувала подих. Вона боялася, що чоловік піддасться тиску.

— Ми не будемо продавати цю квартиру. Це власність Анни та моя. Ми можемо допомогти мамі з переїздом, знайти невелику орендовану кімнату для неї поруч із тобою, Олено, і я буду щомісяця надсилати певну суму грошей. Але житла ви не отримаєте.

Обличчя Марії Степанівни почервоніло від гніву.

— Значить, так ти віддячуєш матері? Виганяєш на орендовані квартири? Ти більше мені не син! — закричала вона.

— Мамо, я не виганяю. Я пропоную реальну допомогу. Але руйнувати свою сім’ю заради твоїх примх я не стану — твердо відповів Сергій.

Олена теж не залишилася осторонь.

— Ти завжди був сухарем, Сергію. Навіть на сестру тобі байдуже. Живіть у своїй коробці, якщо вона вам дорожча за рідних людей.

Вони зібрали речі і пішли того ж вечора, голосно грюкнувши дверима. У квартирі запала важка, гнітюча тиша. Анна підійшла до Сергія і обійняла його.

— Тобі було важко це сказати, я знаю — тихо промовила вона.

— Мені важко усвідомлювати, що для них ми лише ресурс, а не люди — відповів він.

Минуло кілька місяців. Відносини з родиною Сергія майже припинилися. Марія Степанівна іноді телефонувала, але лише для того, щоб висловити чергову порцію звинувачень або розповісти, як їм важко. Олена так і не відкрила свій бізнес, продовжуючи шукати легких шляхів.

Одного разу Анна зустріла знайому, яка жила в тому самому місті, куди поїхала Марія Степанівна. Виявилося, що свекруха все ж таки продала свій старий будиночок у селі, про який нікому не казала, і купила Олені квартиру на своє ім’я.

— Виходить, вони просто хотіли отримати ще більше грошей від нас? — запитала Анна у чоловіка, коли дізналася новину.

Сергій лише гірко посміхнувся.

— Схоже на те. Вони хотіли забезпечити Олену за наш рахунок, приховуючи власні ресурси.

Ця історія залишила глибокий слід у їхніх душах. Вони зберегли свою квартиру, але втратили щось значно більше — довіру до найближчих людей. Анна часто замислювалася, чи можна було вчинити інакше, чи був спосіб зберегти мир у родині без таких жертв. Але відповіді не було.

Кожен вечір, повертаючись додому, вони бачили світло у своїх вікнах і знали, що це світло належить їм. Проте гіркота від того, що рідна мати могла так вчинити з сином, нікуди не зникала.

А як би ви вчинили на місці Анни та Сергія? Чи варто жертвувати своїм майбутнім заради родичів, які маніпулюють вашими почуттями? Чи можливо побудувати щастя на чужих втратах?

Поділіться своїми думками у коментарях, нам дуже важливо знати вашу думку, адже кожна така історія допомагає іншим знайти правильний шлях.

Не забудьте поставити вподобайку, якщо ця розповідь змусила вас замислитися про важливе. Що б ви відповіли свекрусі в такій ситуації?