Коли свекруха запропонувала переїхати в порожню квартиру її тітки, ми сприйняли це як знак долі, а не як початок кінця нашої сім’ї. — Живіть, дітки, тільки ключі будуть і в мене — сказала вона тоді.

Ми з Олегом прожили в орендованій квартирі п’ять років. Кожен місяць віддавати чималу суму за чужі стіни ставало дедалі важче, особливо коли мрії про власне гніздо розбивалися об реальність високих цін на нерухомість. Ми економили на всьому, відмовляли собі у відпочинку, збирали кожну гривню, але омріяний перший внесок на іпотеку все одно здавався чимось недосяжним. Тому, коли мати Олега, пані Марія, за вечірнім чаєм раптом заговорила про порожню квартиру своєї тітки, у мене всередині все завмерло від надії.

— Діти, я бачу, як ви мучитеся, — почала вона, розгладжуючи скатертину долонею. — Тітчина оселя в старому будинку вже рік стоїть замкнена. Там, звісно, треба все переробляти, бо ремонт ще радянських часів, але стіни міцні. Я подумала, що ви могли б туди переїхати. Навіщо платити чужому дядьку, якщо можна вкладати у своє?

Ми з Олегом переглянулися. Це звучало як порятунок. В моїй голові вже малювалися картинки світлої вітальні, нових меблів і затишної кухні, де я буду готувати сніданки без відчуття, що ми тут тимчасово.

— Мамо, це було б неймовірно, — голос Олега тремтів від радості. — Але ми ж знаємо, що квартира оформлена на вас. Як бути з документами?

Пані Марія лагідно всміхнулася, але в її очах промайнуло щось таке, чого я тоді не зауважила.

— Ой, ну що ти про папери відразу. Живіть собі, робіть лад. Я ж не чужа людина. Єдина умова — я хочу мати свій ключ і право заходити, коли мені заманеться. Все ж таки це пам’ять про мою родину, я маю бути впевнена, що там усе добре. Ну і, звісно, ремонт ви робите повністю за свій кошт. Це буде ваша плата за проживання.

Тоді мені це здалося справедливою угодою. Ми отримуємо дах над головою, не платимо оренду, а натомість оновлюємо житло, яке згодом, за словами свекрухи, все одно перейде Олегу. Ми погодилися того ж вечора, навіть не підозрюючи, у що вв’язуємося.

Коли ми вперше відімкнули двері тієї квартири, в ніс вдарив запах пилу, старої паперової шпалери та цвілі. Скрізь лежали стоси старих газет, стояли громіздкі шафи, набиті мотлохом, а зі стелі звисали павутинні гірлянди. Але ми були сповнені ентузіазму. Наступні пів року перетворилися на суцільний марафон між роботою та будівельними магазинами. Олег сам здирав стару підлогу, виносив мішки з будівельним сміттям, а я відмивала кожен сантиметр стін.

Ми вклали туди всі наші заощадження. Купили якісну сантехніку, замінили вікна, встановили сучасну кухню. Кожна дрібниця, від ручок на дверях до відтінку фарби у спальні, обиралася з любов’ю. Ми відчували себе господарями. Проте візити пані Марії почалися ще на етапі чорнових робіт.

— Нащо ви знесли цю перегородку? — запитала вона одного разу, стоячи посеред вітальні в білих капцях. — Тітка так любила цю комірчину. Ви руйнуєте історію.

— Мамо, так буде більше світла і простору, — намагався пояснити Олег. — Ми ж для себе робимо, щоб було зручно.

— Для себе, звісно, — відрізала вона. — Але пам’ятайте, чиє це житло.

Минуло ще три місяці, і нарешті ми переїхали. Перша ніч на новому місці була б ідеальною, якби не дзвінок у двері о сьомій ранку наступного дня. На порозі стояла свекруха з пакетом розсади для балкона.

— Доброго ранку, соні. Я вирішила, що на вашому новому балконі обов’язково мають бути герані. Тітка їх обожнювала. Наталю, де в тебе горщики?

Я стояла в піжамі, намагаючись прокинутися.

— Пані Маріє, ми ще навіть кави не пили. І я планувала поставити там невеликий столик для сніданків, а не квіти.

— Одне іншому не заважає, — вона впевнено пройшла вглиб квартири, навіть не знімаючи взуття. — Ой, а що це за колір стін у коридорі? Такий похмурий, наче в лікарні. Треба було брати щось персикове.

Олег вийшов з ванної, витираючись рушником.

— Мамо, Наталі подобається сірий. Це зараз модно.

— Мода минає, а затишок лишається. Ладно, я піду на кухню, подивлюся, що ви там наготували.

З того дня наше життя перетворилося на прохідний двір. Пані Марія могла прийти в середу о десятій вечора, бо їй здалося, що вона забула на балконі свій секатор. Або з’явитися в неділю о восьмій ранку з вимогою негайно пересунути диван, бо він стоїть не за правилами енергетики, які вона вичитала в якомусь журналі.

Конфлікти почали виникати щотижня. Я відчувала, як моя енергія витікає крізь пальці. Квартира, яка мала стати нашою фортецею, стала її територією, де ми були лише обслуговуючим персоналом, що оплатив ремонт.

— Олегу, я так більше не можу, — сказала я чоловікові одного вечора, коли свекруха пішла, залишивши після себе шлейф зауважень про те, що я неправильно мию підлогу. — Вона заходить без попередження. Вона переставляє мої речі в кухонних шафах. Вона навіть мої вазони переставила на підвіконня, де їм забагато сонця.

— Наталю, потерпи трохи. Вона просто ще не звикла, що тут живемо ми. Це ж її родина тут була десятиліттями.

— Вона не звикає, вона господарює. Ми витратили на цей ремонт суму, за яку могли б ще три роки знімати чудову квартиру і спокійно збирати на свою. А зараз ми наче в золотій клітці.

Олег зітхнув, пригорнув мене, але я відчувала, що він теж на межі. Йому було важко суперечити матері, яка зробила нам такий щедрий жест. Принаймні, він так це бачив.

Ситуація загострилася, коли пані Марія вирішила, що її подрузі з іншого міста потрібно десь зупинитися на тиждень.

— Діти, у мене новина, — проголосила вона, заходячи до нас у суботу. — Галина приїде в понеділок. Вона оселиться у вашій вітальні на дивані. Ви ж не проти? Квартира велика, місця вистачить.

Я відчула, як у мене починає сіпатися око.

— Пані Маріє, це наша квартира на цей час. Ми працюємо з дому, нам потрібна тиша. Чому вона не може зупинитися у вас? У вас же теж дві кімнати.

— У мене ремонт у ванній починається, там незручно, — швидко відповіла вона. — А тут ви все так гарно зробили, їй буде приємно. І взагалі, Наталю, не забувай, чиє це житло за документами. Якщо я захочу, я тут цілий полк поселю.

Я подивилася на Олега. Він мовчав, опустивши очі. У цей момент я зрозуміла, що наша угода була пасткою. Ми вклали гроші, сили та душу в місце, яке нам ніколи не належатиме. Наші інвестиції стали інструментом маніпуляції.

— Знаєте що, пані Маріє, — мій голос був напрочуд спокійним. — Якщо ви вважаєте, що можете розпоряджатися нашим простором і нашим часом лише тому, що стіни ваші, то, можливо, нам варто переглянути наші домовленості.

— І що ти зробиш? — вона зневажливо хмикнула. — Знову підеш на орендовану квартиру? Втратиш усі гроші, які вбухала в ці стіни? Ви тут нічого не заберете, навіть унітаз вмонтований.

Того вечора ми з Олегом не розмовляли. Я бачила, що він розривається між обов’язком перед матір’ю та повагою до нашої сім’ї. Я ж почала рахувати. Ми витратили на ремонт близько десяти тисяч. Якщо розділити це на місяці проживання, то оренда виходила космічною. Але найбільше боліло не за гроші. Боліло за те, що нас вважали безправними квартирантами, які мають бути вдячні за кожен ковток повітря в цих стінах.

Наступного тижня Галина справді приїхала. Вона виявилася жінкою галасливою, постійно палила на балконі, хоча ми просили цього не робити, і лишала брудний посуд у раковині. Пані Марія заходила до неї щодня, вони пили чай і обговорювали, як я невдало підібрала штори.

— Наталю, ти б хоч пиріг спекла для гості, — повчально казала свекруха. — Зовсім молодь не знає правил гостинності.

Я мовчала. Я просто збирала речі. Повільно, частинами, щоб ніхто не помітив. Спершу літній одяг, потім книги, які ми рідко читали. Олег бачив це, але не зупиняв. Він теж почав затримуватися на роботі, аби тільки не повертатися в дім, де він перестав бути господарем.

Фінал настав у п’ятницю. Я повернулася з роботи раніше і застала пані Марію, яка разом з Галиною переставляла мою колекцію порцелянових фігурок, які мені подарувала мама.

— О, Наталю, ми тут вирішили, що на цій полиці вони виглядають безглуздо. Ми їх у коробку склали, а сюди поставимо мої кришталеві вази. Вони дорожчі й кращі.

Я підійшла до коробки, взяла її в руки.

— Ви не мали права чіпати мої речі.

— Та що ти заладила, — свекруха махнула рукою. — У цьому домі все має бути гармонійно. Я тут господиня.

— Були господинею, — сказала я. — Відсьогодні ви тут і господиня, і прибиральниця, і ремонтник. Ми з Олегом з’їжджаємо.

Вона засміялася.

— Куди? На вокзал? Ви ж усі гроші сюди вклали.

— Ми знайшли невелику студію. Так, вона вдвічі менша за цю квартиру. Так, там старі меблі. Але там немає вас. А гроші… вважайте, що ми оплатили собі урок на все життя. Ніколи не будуйте дім на чужій землі.

Олег з’явився в дверях через годину. Він тримав у руках ключі.

— Мамо, ось твої ключі. Ми забрали тільки те, що купували самі — техніку, яку можна відключити, і наші особисті речі. Все, що прибито чи приклеєно — залишається тобі. Насолоджуйся ремонтом.

Ми йшли з тієї квартири під крики пані Марії про невдячність, про те, що вона для нас усе, а ми кидаємо її в порожніх стінах. Галина щось кричала з балкона про совість. А я вперше за довгий час відчула, що можу дихати.

Ми повернулися в орендоване житло. Тепер у нас знову порожній банківський рахунок, але в нас є спокій. Олег став іншим — він більше не намагається бути хорошим для всіх за рахунок нашого комфорту. Ми знову збираємо гроші, але тепер тільки на те, що буде юридично нашим.

Іноді я думаю про ті стіни. Вони залишилися ідеальними — з рівними кутами, дорогою плиткою та якісним освітленням. Але чи принесуть вони щастя тій, хто вважає, що право власності дає право ламати чужі кордони?

Чи варто було терпіти таке заради квадратних метрів, чи ми вчинили правильно, обравши свободу ціною всіх своїх заощаджень? Як би ви діяли, опинившись у ситуації, де найближчі люди використовують вашу мрію як повідець?