Коли Святослав зізнався мені у зв’язку з іншою, я вирішила мовчати заради майбутнього доньок, але вони цього не оцінили. — Нам потрібна сильна мама, а не та, що сидить і прикидається, — заявила Софія, і з цієї миті мій світ перевернувся.

Ірина сиділа на кухні. За вікном уже починало сутеніти, а в її душі панувала порожнеча. За останні кілька років вона почувалася так, ніби стала невидимкою у власному домі, а ще гірше — об’єктом прихованого осуду від найрідніших людей.

Її чоловік, Святослав, був успішним підприємцем. Забезпечував родину усім необхідним, жив у достатку, але їхні стосунки давно перетворилися на співіснування. Романтика зникла, залишилася лише звичка, повага і тиха вдячність за матеріальний комфорт. Ірина знала, що у Святослава є інша жінка — молода, енергійна Олена. Знати і прийняти — це два різні світи. Ірина обрала прийняти заради дітей: двох доньок, Оксани, якій скоро виповниться двадцять, та п’ятнадцятирічної Софії.

— Мамо, ти знову тут сидиш, — голос Оксани був млявим і дещо зневажливим. — Тобі не набридло? Чого ти не поїдеш кудись? У тебе ж купа можливостей, тато ж усе оплатить.

— Мені добре вдома, доню, — Ірина спробувала посміхнутися, але посмішка вийшла натягнутою.

— Добре? — Оксана закотила очі. — Ти ж прекрасно знаєш про тата і його… зв’язки. Усі знають. Тобі не соромно?

Це було не вперше. Останнім часом розмови з доньками завжди зводилися до одного: їхнього батька і її, Ірини, “слабкості”.

— І що я маю зробити, Оксано? — серце Ірини стислося. — Розлучитися? Розвалити родину?

— Розлучитися! — різко відповіла Оксана. — Принаймні, мати повагу до себе. Ти ж терпиш це. Хіба це нормально?

— Я терплю заради вас, — прошепотіла Ірина, і ці слова відлунням відбилися в її свідомості як найправдивіша і найболючіша правда.

— О, не треба цього! — Софія, яка щойно зайшла на кухню, підхопила розмову. — Ми вже дорослі, нам твої жертви не потрібні. Нам потрібна сильна мама. А не та, що сидить і прикидається, що нічого не відбувається.

Ці слова кололи сильніше за ножі. Ірина завжди вважала, що її вибір — зберегти родину, зберегти дітям батька поруч, зберегти дім — це подвиг, це материнська сила. Але в очах доньок вона бачила лише жаль, а іноді й презирство. Вони вважали її не жертовною, а слабкою.

Ірина згадала той день, коли її родинне життя дало першу глибоку тріщину. Це було чотири роки тому. Святослав повернувся додому пізно, а на його сорочці Ірина відчула чужий, солодкий запах парфумів. Тоді Святослав не став заперечувати.

— Іро, я не хочу тобі брехати, — сказав він, дивлячись у вікно. — Так, у мене є інша. Але я люблю тебе і дітей. Я не піду з родини. Ніколи. Я забезпечуватиму вас. Я хочу, щоб ти була моєю дружиною. Просто… я хочу і її.

Ірина тоді відчула таку спустошеність, що ледь трималася на ногах. У її голові промайнули мільйони думок: розлучення, скандали, поділ майна, сльози дітей. Оксані тоді було шістнадцять, Софії — одинадцять. Їхній світ мав бути непохитним.

Вона подивилася на фотографію на комоді, де вони всі четверо сміялися на відпочинку. І вона вирішила. Вона вирішила, що мир у домі, стабільність і забезпечене майбутнє доньок важливіші за її розбите серце. Вона вірила, що з часом біль стихне, а Святослав повернеться.

— Я залишуся, — сказала вона тоді чоловікові. — Але ти знаєш, що я не забуду. І це заради дітей.

Святослав обійняв її і пообіцяв, що вона ні про що не пошкодує. Він стримав слово: став щедрішим, уважнішим до її потреб, хоча емоційної близькості між ними не було. Він і справді не пішов, але й «ту» жінку не залишив.

Але діти бачили все. Вони бачили, як їхній батько постійно зайнятий, як він часто затримується «на роботі», як його телефон дзвонить, а він виходить з кімнати. Вони бачили її, їхню маму, що мовчки сиділа вдома, займалася собою, ходила в театр, але її очі були завжди сумними.

— Ми не поважаємо тебе за це, мамо, — одного разу сказала Оксана прямо, коли Ірина намагалася поговорити з нею про вибір майбутньої професії. — Ти дозволяєш так із собою поводитися. Це свідчить про твою слабкість. Як ти можеш мене чомусь вчити?

Ірина тоді ледь не розплакалася. Вона пояснювала, що поважає родинні цінності, що не хоче травмувати їх, що не вірить у розлучення.

— Ти просто боїшся залишитися сама, — заявила Софія, яка слухала розмову. — У тебе немає сміливості.

Ось що вони думали. Вони не бачили її жертви. Вони бачили її страх і її покірність. Їхня повага до батька, незважаючи на його вчинки, була більшою. Він був успішним, рішучим, незалежним. Він не плакав, не скаржився.

Нещодавно Святослав серйозно занедужав. Його справи різко погіршилися, він потребував постійної уваги та догляду. Ірина взяла на себе всі турботи: лікарів, спеціальне харчування, реабілітацію. Інша жінка, Олена, зникла. Просто перестала відповідати на дзвінки.

— Де твоя Олена тепер? — запитала Ірина одного вечора, витираючи лоб Святослава вологою серветкою.

— Не знаю, — відповів він тихо. — Вона не змогла. Не її це.

— А я змогла, — промовила Ірина. — Бо я твоя дружина. І мати твоїх дітей.

Він мовчав, а в його очах була біль і щось схоже на прозріння.

Доньки теж були здивовані. Вони бачили, як самовіддано їхня мама доглядає за батьком. Вона не дорікала, не нагадувала про минуле, просто робила те, що вважала за потрібне.

— Мамо, ти… ти молодець, — сказала якось Оксана, допомагаючи їй перестелити постіль батькові.

— Я просто роблю те, що робить родина, — відповіла Ірина. — У горі й радості.

Святослав повільно йшов на поправку. Його недуга стала лакмусовим папірцем, що показав, хто є хто. Він змінився. Став м’якшим, вдячнішим. Він почав більше часу проводити з Іриною та доньками.

Але ті слова доньок, їхній осуд, глибоко засіли в серці Ірини. Чи справді вона була слабкою? Чи варто було тоді, чотири роки тому, зібрати всю свою силу і піти, щоб навчити їх поважати себе?

Оксана почала більше розмовляти з мамою. Якось вона сказала:

— Знаєш, мамо, я, мабуть, була неправа, коли казала, що ти слабка. Просто… я не розуміла. Ти така сильна, що змогла пробачити і залишитися, а я, напевно, не змогла б.

— Залишитися легше, ніж піти, — зізналася Ірина. — Піти — це зруйнувати свій світ і будувати новий. А залишитися — це лише латати старий. Можливо, в цьому моя слабкість. Але я думала, що це краще для вас.

— Ти любиш його? — запитала Софія, яка була поруч.

Ірина довго дивилася на них. Чи любила вона Святослава? Мабуть, вона любила того чоловіка, за якого виходила заміж, батька своїх дітей, але не того, яким він став. Вона любила стабільність, яку він давав. Вона любила їхній дім. Але найбільше вона любила своїх доньок.

— Я люблю свою родину, — сказала Ірина. — Я люблю цей дім і все, що ми разом створили. Можливо, я була не права, що не змогла захистити свою гідність. Але я вірила, що родина — це найцінніше.

Зараз, коли Святослав одужував, родина наче знову наповнилася світлом. Вони стали ближчими. Але питання залишилося. Чи виправдана жертва, яку ніхто не оцінив?

Ірина сьогодні знову сидить на кухні, але вже з посмішкою. Святослав із доньками поїхали на прогулянку в парк. Вона дивиться на їхнє спільне фото і думає про те, як важко бути матір’ю і жінкою одночасно.

Чи вчинила вона правильно, залишившись заради дітей у шлюбі без любові, але з комфортом? Доньки спочатку засудили її, але лише важка ситуація показала їм її справжню силу. Але якою ціною?

А що думаєте ви, мої дорогі читачі?

Чи правильною була позиція Ірини, яка зберегла родину, але втратила повагу дітей?

Чи має жінка жертвувати собою заради дітей, якщо вони дорослі і можуть зрозуміти правду?

Поставте свою вподобайку цій історії, якщо вона зачепила ваше серце, і напишіть у коментарях вашу думку, це дуже важливо, щоб ми разом могли знайти відповідь на це непросте життєве питання.