Мій Максим поїхав за кордон, щоб заробити на нашу мрію. Ця мить перетворилася на безкінечність.

Коли телефон задзвонив, і на екрані висвітився польський номер, я відчула, як серце стискається від тривоги. “Ваш чоловік… Вибачте, ми не змогли його врятувати,” — голос на тому кінці дроту звучав буденно, а в мене на очах розкололася вся наша спільна мрія про власний дім.

Я сиділа на кухні, що пахла свіжою випічкою, і перебирала фотографії з нашого весілля. За вікном уже вечоріло, і місячне сяйво заливало кімнату м’яким, сріблястим світлом. На знімках ми з Максимом були такі щасливі, такі повні планів, що аж сльоза наверталася на очі.

Тоді ми вірили, що наша любов здолає будь-які перешкоди. А головною перешкодою, як завжди, були гроші. Наша маленька родина — я, він та наша донечка Софійка — тулилася в орендованій “двійці”, і мрія про власний дім здавалася такою ж недосяжною, як зорі.

Ми довго обговорювали це, зважували всі “за” і “проти”, поки він не сказав: “Надю, я їду. Повернуся з грішми, і ми купимо ділянку. Я сам збудую наш дім”.

Його рішення було наче вирок, але й єдиний вихід. Максим знайшов роботу будівельника у Польщі, пообіцявши, що повернеться за пів року.

З його слів, зарплатня там була така, що дозволила б нам накопичити на перший внесок за землю, а, можливо, навіть і на частину матеріалів.

Ми обіймалися біля вокзалу, він тримав мене так міцно, ніби востаннє, а Софійка, якій тоді було лише чотири, махала маленькою ручкою і кричала: “Тату, повертайся зі сніданком!” (це вона так називала його обіцянки привезти щось смачненьке). Тоді я й уявити не могла, що ця розлука стане такою тривалою, а його дорога додому обернеться на шлях, сповнений великого смутку.

Перші місяці були, як випробування. Зв’язок був поганий, інколи він міг написати лише одне коротке повідомлення: “Живий, працюю, люблю”. Ми з Софійкою жили на мої невеличкі доходи з роботи вчительки та його скромні перекази. Кожна гривня відкладалася у велику скляну банку, яку ми називали “Банк Мрії”. Коли банка наповнювалася, ми раділи, як діти, бо наш майбутній дім ставав все ближчим.

На шостий місяць Максим зателефонував схвильований:

– Надійка, у мене чудова новина! Я знайшов тут іншого роботодавця. Платять більше! Це замовлення на вісім місяців, але якщо я протримаюся, ми зможемо купити ту ділянку біля лісу, що ми дивилися! І одразу почати будувати!

Я відчула, як серце стискається. Вісім місяців. Це так багато, але наш дім…

– Максиме, ти впевнений? Це ж ще так довго без тебе…

– Надіє, ще трохи, люба. Я ж хочу, щоб ти ні в чому не потребувала. Щоб Софійка мала свою кімнату. Щоб ми не платили чужим людям за оренду. Я не можу інакше. Повір, я тут сумую так, що інколи ночами не сплю.

І я повірила. Бо знала: він це робить заради нас. Заради нашої родини, заради того маленького затишку, який ми так прагнули створити.

Життя йшло своєю чергою. Софійка пішла в садочок, я працювала, а вечорами ми з нею малювали наш майбутній будинок. Я навіть почала збирати каталоги з меблями, уявляючи, як ми разом будемо вибирати диван. Минуло вісім місяців, а потім і дев’ять. Максим казав, що роботи стало більше, і просив ще трохи потерпіти.

– Тут треба доробити дах. За це добре заплатять, Надю. Ще пару тижнів, і я буду вдома. Обіцяю. Привезу тобі польського шоколаду і Софійці нову ляльку.

Його останні слова були такими простими, такими буденними.

– Чекаю, мій рідний, — відповіла я, а на душі було дивне відчуття тривоги. Я його прогнала, списавши на втому.

Це було вівторок, 14:00. Я саме перевіряла зошити, коли задзвонив мій телефон. Номер був незнайомий, польський.

– Пані Надіє? — запитав чоловічий голос, який я не могла ідентифікувати. — Вас турбує пан Зигмунт, роботодавець вашого чоловіка, пана Максима.

Мої руки стали холодними. У середині ніби щось обірвалося.

– Так, це я. Що сталося?

Він говорив довго. Про будівельний майданчик, про ненадійні риштування, про те, що Максим стояв надто близько до краю. Про те, як він, втративши рівновагу, не втримався.

– Це сталося швидко. Ми одразу викликали допомогу, але… Пані Надіє, він… Він…

Я не пам’ятаю, як відреагувала. Не було плачу, не було сліз. Була лише порожнеча, бездонна, холодна, як зимова ніч. Я дивилася у вікно, на сонячне світло, і не могла зрозуміти, як світ може продовжувати бути таким яскравим, коли мій світ щойно розколовся на мільйони крихітних уламків.

Далі були тижні, наче в тумані. Папери, дзвінки, консульство, питання, на які я не могла знайти відповіді. Мені допомагала моя подруга Олена, яка взяла на себе всі формальності. Її присутність була єдиним, що тримало мене на поверхні.

Максима привезли в неділю. Я дивилася на той контейнер, і мені здавалося, що це не мій сильний, життєрадісний чоловік. Це було просто металеве вмістилище, яке відібрало у мене частину душі.

Я не пустила Софійку на похорон. Я не змогла б пояснити їй, чому тато, якого вона так чекала, лежить у дерев’яній скрині. Я сказала, що тато поїхав у дуже далеку подорож, звідки не можна повернутися. Я не могла вимовити інші слова.

Минули роки. Софійка підросла, вона часто запитує про тата. Я показую їй фото, розповідаю, який він був добрий, сильний, як він мріяв про їхній спільний дім. “Банк Мрії” так і стоїть на полиці, наповнений. Я не доторкнулася до тих грошей. Вони стали символом нездійсненого щастя, мовчазним докором долі.

Ділянку я не купила. Будинок не збудувала. Я досі живу в тій самій орендованій квартирі, але вона вже не здається мені маленькою. Вона просто порожня. Порожня без його сміху, без його теплих обіймів, без його постійного: “Надю, не хвилюйся, ми впораємося”.

Іноді я думаю: чи варта була та мрія про власний дім такої ціни? Чи правильно ми вчинили, коли погодилися на цю розлуку? Може, краще було б жити бідно, але разом? Чи змінила б я щось, якби знала, чим це обернеться? Однозначно — так. Я б нізащо не відпустила його. Я б сховала його паспорт, я б пішла на три роботи, але він би залишився вдома.

Але це лише роздуми. Це лише “якби”, яке не має сили.

Сьогодні я знову сиджу біля вікна. Моя Софійка вже доросла, збирається вступати до університету. Я дивлюся на її обличчя, таке схоже на батькове, і бачу в ньому силу, яку передав їй Максим.

Свій дім ми так і не маємо. Але я маю пам’ять про найкращого чоловіка і про велике кохання, яке не змогла знищити навіть найбільша втрата.

Шановні читачі, а що ви думаєте про такі жертви заради мрії? Чи варто ризикувати найдорожчим — часом із близькими та їхнім благополуччям — заради матеріальних благ?