Прикро, але я для дочки свого роду рятувальним жилетом. Коли Уляні нічого не треба, вона про мене не згадує, навіть трубку не бере тижнями, коли дзвоню хоч голос її почути, як внук дізнатися. Зате як тільки що знадобиться, одразу біжить до мене – мтусю, допоможи. Важко від отакого споживацького ставлення.
Дочка виросла в повній сім’ї. У нас з її батьком були хороші стосунки, їй приділявся час, брали участь в її житті. Я завжди намагалася бути в курсі того, що у неї відбувається, завжди підтримати, допомогти, дати слушну пораду старалася. Тому мені незрозуміло, чому вона зараз так чинить.
Чоловіка поховала п’ять років тому, Улянка тільки вийшла заміж. Про зятя можу сказати тільки хороше, приводів бути ним незадоволеною у мене немає. Дочка, звичайно, часом скаржилася, що в родині йде щось не так, але подібні проблеми є у всіх, не бачила я за своє життя жодної ідеальної родини.
Коли дочка народила дитину, я майже весь вільний час проводила у них, щоб допомогти, трохи розвантажити Улянку. Сама знаю, як це важко, коли ти все і скрізь мусиш встигати сама. Зять Сашко працював допізна, щоб утримувати сім’ю, йому ніколи було допомагати.
Я працюю в бюджетній організації, та ще й предпенсіонерка, тому могла спокійно брати лікарняні, коли треба було посидіти з онуком. Траплялося це досить часто, особливо коли він тільки починав ходити в садок. Дочка ж працювала, вони з чоловіком намагалися швидше виплатити іпотеку.
Але коли внук підріс і в моїх послугах перестали потребувати, Улянка якось майже перестала зі мною спілкуватися. Рідкісні дзвінки раз на тиждень-два, а потім і вони зійшли нанівець.
Я сама намагалася не нав’язуватися, тому що розуміла – там молода сім’я, діти зараз живуть всі в якомусь божевільному ритмі, що я буду лізти зі своїми старечими розмовами?
Дзвонила я донці переважно у справі, якщо мені була потрібна допомога дочки або зятя. По розмові відчувалося, наскільки дочці в тягар ці прохання, хоча я зверталася тільки в крайніх випадках.
Зате як тільки щось потрібно було Улянці, вона відразу згадувала, дзвонила, “мамусю, як справи?”. Я вже точно знала, що якщо дочка зателефонувала сама, значить, щось буде просити. Або грошей в борг, або з онуком посидіти, або приїхати подивитися за роботою сантехніка або ще щось подібне.
Було, звичайно, неприємно, але я їздила, допомагала, займала. Інакше ніяк, все-таки рідна. А дочка незабаром взагалі перестала брати слухавку, коли я їй телефоную, адже нічого не треба від мене.
І ось нещодавно потрапила в лікарню, ледве додзвонилася до Уляни, щоб вона за котом нагляділа, поки я лікуюся. Вона не запитала, ні що зі мною, чи потрібна мені якась допомога, зате висловила незадоволення, що їй доведеться так далеко їздити кота годувати. В результаті я просила допомогти сусідку Катю, вона не відмовила.
Я ж після тієї історії вирішила, що не буду більше Уляні і її родині допомагати, втомилася бути потрібною тільки в деяких випадках. Допомоги від неї я не дочекаюся, тому навіть розраховувати не буду. Добре, що за віком поки сама себе обслуговувати можу і працюю ще.
Два місяці дочці не дзвонила, недавно вона сама набрала, я трубку не взяла, хоча й важко мені це далося, але пересилила себе. Вона день дзвонила, а потім написала повідомлення: “Дуже добре, мамо, спасибі, що допомогла!”.
Тобто їй і на думку не спало, що зі мною могло щось трапитися, дочка не захвилювалася, не приїхала перевірити, а просто вирішила образитися, що я не взяла трубку і не допомогла їй!
Мені все очевидно, ніякої надії на допомогу в старості немає. Зараз думаю, що робити, як себе забезпечити, коли вже не зможу працювати і самостійно доглядати за собою? Мабуть, доведеться платити чужим людям, щоб ті допомагали. І як так вийшло, що Уляна ось такою виросла?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
