Коли Вікторія сказала мені, що не хоче продармувати свою декретну відпустку і планує розвиватися, я її підтримав. Дружина і справді зайнялась розвитком. Раз в тиждень кур’єр привозив їй якісь книги. А потім настав день “Х” і ми стали батьками. Недавно я зазирнув до дружини в кімнату. Златка сопіла в своєму ліжечку, а дружина клацала на телефоні. Я не стримався і спитав Віку, для чого були всі ці балачки?
Моя дружина Вікторія – амбітна і цілеспрямована жінка. Вона не спішила з появою дитинки, поки не опинилася на посаді, про яку завжди мріяла. Вона насолоджувалася цим два роки, а потім нарешті ми почали працювати над батьківством.
Коли Віка показала мені дві смужки, ми обоє зраділи. Пам’ятаю, відкрив вікно і кричав на весь двір, що буду татом. Хтось аплодував мені, але це не викликало великої реакції. Але мені було байдуже. Я з нетерпінням чекав народження нашої з Вікторією дитинки.
Вікторія одразу почала планувати, скільки вона буде на роботі, коли буде вдома, скільки це коштуватиме тощо. З ростом живота зростали і плани. Мені здалося, що вона, звісно, перегинає палицю. Звичайно, до появи дитини потрібно готуватися, але не можна все записати і розкласти по полицях…
– Любий мій, знаєш, що я подумала?, – сказала вона мені одного вихідного дня, коли лежала і натирала животик якимось кремом.
– Мені варто якось використати час, поки я вдома, – продовжувала вона.
– Може, ти будеш доглядати за дитиною?, – запропонував я.
– Ні, я про інше, я також працюватиму над собою, – додала Віка з блиском в очах.
І вона справді це почала робити. Вона почала слухати різноманітні подкасти, і не було тижня, щоб до неї не зайшов кур’єр із пакетом книжок. У нашій спальні росли купи книг різними мовами. Я не мав уявлення, коли Віка буде все це встигати читати з дитиною на руках.
Потім настав день, коли я відвіз її в пологовий будинок і за кілька годин став татом. Перші дні пролетіли дуже швидко, Віка раптом опинилася вдома з маленькою Златкою і потрібно було вирішити десятки речей. Я переніс книжки зі спальні в шафу в коридорі, тому що нам потрібно було місце для дитячого ліжечка.
Щодня ми зі Златкою ходили гуляти, купали її, грали з нею і спостерігали, як вона спить. Я не міг сидіти на роботі, і кожного дня летів додому до своїх дівчаток.
Одного разу я щось складав, а в шафі в коридорі, серед купи інших речей, визирали книжки, які Віка приготувала для декретної відпустки. Я хотів їй про це сказати. Вона лежала на дивані у вітальні з телефоном у руці. Златка все ще спала в своєму ліжечку.
– Можливо пізніше, – відповіла мені Віка, продовжуючи дивитися на екран смартфона. Від її планів фактично нічого не залишилося. Я не кажу, що вона повинна розвиватися з ранку до вечора. Але коли я бачу, як вона лежить з телефоном, мені, чесно кажучи, стає трохи сумно…
Скажіть мені, ну хіба це нормально? Для чого тоді були усі ці балачки?
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
