Коли я була маленька, то на половину росла в бабусі й дідуся, вони у всьому допомагали моїм батькам. Бабуся зі мною і сестрою гралася, займалася, шила, вязала, вишивала, малювала.
Тож сміливо можу сказати, що в мене в дитинстві, та й у юності були справжнісінькі бабусі та дідусі. Бабусі пекли пироги, ліпили вареники, одна бабуся практично щодня приходила до нас додому, а до другої нас відправляли на всі вихідні та канікули.
Моїм батькам їхні батьки допомагали фізично, матеріально, розвантажували від побуту, від дітей, сиділи з нами, коли ми хворіли тощо.
У чоловіка було те саме – його бабуся й дідусь завжди пропонували свою допомогу моїм теперішнім свекрам, чоловік і його брат навчилися від дідуся майструвати, розбиратися в електриці й ще багатьом корисним для чоловіків справам.
Тепер ні мої батьки, ні батьки чоловіка навіть не прагнуть хоч якось надати нам допомогу. Повна байдужість і байдужість до онуків, яких самі й просили, наполягали, що нам вже пора стати батьками.
Так, живуть вони в інших містах, але можна ж приїжджати хоча б раз на 2-3 місяці, півроку, та хоч колись і просто допомогти: прибрати, погладити, приготувати, побути з дітьми, бути справжньою бабусею, дати мамі просто перепочити.
Моя мама, наприклад, була востаннє весною ще: їй все треба було приготувати, прибрати, урізноманітнити, вигуляти, розважити, в той час як вона лиш з проханнями і з суперечками може погуляти з дитиною.
Свекруха навіть на це нездатна. Вона просто сидить і чекає, коли приготують, подадуть, піднесуть. Коли хтось із них приїжджає, то у мене весь вільний час для роботи (а я працюю з дому) просто зникає геть-чисто! Хоча має бути навпаки, і мама має переробити і доробити всі справи, хвости, відкладені в чорну скриньку.
Про те, щоб взяти дітей до себе хоча б на тиждень навіть не йдеться. Єдиний висновок, який я зробила – це те, що я допомагатиму своїм донечкам, коли вони виростуть. Я не хочу бути такою бабусею, як моя свекруха й мама.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.