Коли я чекала донечку, мою свекруху відвідала геніальна думка: треба побудувати будинок, щоб дитині було де дихати свіжим повітрям. Будівництво триває досі, Даруся уже третій рік ходить у садок, тата нашого ми не бачимо: весь свій вільний час він проводить на будівництві мрії Ірини Вікторівни.
«Маленький будиночок» чомусь перетворився на царський палац. А якщо врахувати, що будинок будується за наші з чоловіком кошти, то я вважаю що свекруха зовсім перейшла межі.
– Це ж вам треба, а не мені. Ви й платите. Чи я маю вам будинок будувати за свої гроші? – посміхається мати чоловіка мені в обличчя.
Власник землі – свекруха, власник будинку, що будується – свекруха. Де там щось наше з чоловіком?
Свою зарплату я не даю принципово. Ми живемо на орендованій квартирі, не можемо взяти іпотеку через цей безглуздий будинок. Зате Ірина Вікторівна матиме домище.
Мало того, нас ще й шантажують постійно цією недобудовою:
– Звозіть мене до магазину. Як не можете? Я вам будинок будую, а ви не можете? Не бачити вам цього будинку, як своїх вух!
І чоловік, як миленький, мчить до матусі і виконує все, що вона від нього хоче. А те, що ми дім не побачимо, це я і без свекрухи знаю. Було вже таке.
Знайомі у свекрухи машину продавали гарну та недорого.
– Купуйте! Ну і що, що у вас машина! Дружина потім на права вивчиться і їздитиме, а поки що я нею покористуюся.
Машина була куплена, права отримані, я досі ходжу пішки, а свекруха їздить машиною, за яку ми з чоловіком сплачуємо податки.
– Це ж ваша машина! Що, я за неї платити мушу? – заявляла свекруха.
І це ще не гора зухвалості: вона намагалася змусити нас оплачувати бензин, на якому їздить наша з чоловіком машина! Але там навіть чоловік зрозумів безглуздість цієї вимоги і вказав матусі шлях куди подалі.
Днями Ірина Вікторівна з’явилася до нас із кошторисом: дорогі шпалери, ламінат та плитка.
– Ось я вибрала для ремонту. Гроші з вас – адже ваш будинок!
Я скипіла. Я волала, вказуючи їй шлях зі своїм будинком, і зі своїм ремонтом. Що досить тягнути з нас гроші, яких у нас і так до ладу немає. Що я і так весь декрет, завдяки їй, провела сама з дитиною. Я виставила їй зустрічний рахунок: за роботу мого чоловіка, його час та хвилювання.
Я поставила Ірину Вікторівну перед фактом: або вона переписує будинок на чоловіка, або більше не побачить ні копійки.
– Так і знала, що ти – корислива і собі на умі! Не буду я нічого ні на кого переписувати. Щоб ти обібрала потім мого сина? – свекруха сміялася мені в обличчя.
– Значить, мій чоловік більше не їздитиме і не будуватиме ваш палац. Я все сказала! – я вказала Ірині Вікторівні на двері.
Чоловік покрутив пальцем біля скроні і зашепотів:
– Ти при совєму розумі? Вона потім би все переоформила, а ти все зіпсувала! Не вирішуй за мене нічого! Я добудую цей будинок, і ми переїдемо туди жити!
Ні, не переїдемо. Як тільки будинок буде добудований – чоловікові дадуть під одне місце, а новосілля відзначатиме Ірина Вікторівна. Невже він цього не розуміє?
Чоловік втік наздоганяти свою маму і просити пробачення. Додому того вечора він не повернувся.
Поки чоловік проводить весь свій час за будівництвом свекрухиного будинку, я вирішила сходити на побачення. А що? Особисте життя в нас із чоловіком відсутнє геть-чисто: його або немає вдома, а якщо і є, то лежить стомлений. А я молода жінка з цілком природними потребами.
Колега по роботі давно намагається залицятися до мене. І, порівняно з моїм чоловіком, колега Микита має величезну перевагу – у нього немає матері і він не будує їй палац.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
