Коли я дізналась, що мій син Петро одружився і не покликав мене на весілля, я спершу подумала, що це жарт. Але ні, він справді одружився. Тихо, без мене, без рідних. І головне пояснення було таким – ти, мамо, не вписуєшся. Бо в тебе стареньке пальто. Бо ти носиш одяг із секонду. Бо ти ще досі живеш у тій самій однокімнатній квартирі, де ми колись удвох вечеряли макаронами з кетчупом. Я – перукарка. А його нова сім’я тепер «іншого рівня». Я все життя працювала для нього, а тепер соромно йому за мене. Але чи це мені має бути соромно?

– Петре, я ж твоя мати, – сказала я тоді в телефоні, коли мені нарешті вистачило духу зателефонувати. – Чому я дізнаюсь про твоє весілля від сусідки?

– Мамо… Не починай. Ми просто хотіли скромно. Без зайвих емоцій.

– Скромно? Без матері?

Він помовчав, а потім додав, мов у горло щось застрягло:

– Просто… Христина казала, що ти можеш… ну, не так виглядати. І… що це буде ніяково.

– А ти, значить, погодився? – я стиснула вільною рукою торбинку з покупками. – Бо я не в модному костюмі? Бо не фарбую брови, як вона?

– Мамо…

– Слухай сюди, Петре. Я в підвалі мила волосся чужим людям, щоб ти мав нову куртку в перший клас. Я варила борщ на курячій спинці, щоб у тебе були гроші на гуртки. Я вдягала твої старі штани, поки ти ріс. І тепер мені не місце у твоєму житті?

– Я не це мав на увазі, – його голос став тихішим. – Просто… світ тепер інший.

– А ти? Ти вже не з мого світу?

Я поклала слухавку, перш ніж почула відповідь. Мені вистачило.

Я зайшла до квартири й сперлася об шафу, бо ноги підкошувалися. Мій син. Мій Петрусь. Який кликав мене «мамусю» до десяти років, який плакав у мене на колінах, коли впав із санок, який приносив із школи розбитий портфель, а я його лагодила ниткою і любов’ю. Він тепер соромиться мене.

– А ти сама себе не поважаєш, Оксано, – сказала мені Віра, моя подруга, якій я все розповіла. – Ти все життя бігла за ним. А він тепер навіть не зупинився, щоб подякувати.

– Я думала, що любов усе перекриє, – прошепотіла я. – Що він згадає.

– Він пам’ятає. Але це йому болить. Бо ти нагадуєш, звідки він. А він хоче, щоб його минуле виглядало по-іншому. Згладженим. Як із рекламного ролика.

– То виходить, я – пляма?

– Для нього – можливо. Але для себе ти маєш бути медаллю.

Тієї ночі я не спала. Я сиділа й дивилася на коробку з листівками, які він мені писав із табору. Ще з «доброго часу». І я зрозуміла – я весь цей час жила його життям, поки своє відкладала на потім.

На ранок я зібралася й пішла до нього. Без попередження. Двері відчинила Христина. Очі холодні, погляд спідлоба.

– Вам щось потрібно?

– Петро вдома?

– Він зайнятий. Ми не чекали гостей.

– Я ж не гість, я мати.

Пауза. Вона не запросила мене всередину. Лише зачинила двері наполовину й покликала його. Петро вийшов у сорочці з тонкої тканини, з телефоном у руці.

– Мамо, що сталося?

– Я прийшла сказати, що більше не прийду. Бо я зрозуміла, що тут мені не раді.

– Мамо, ну навіщо ці сцени…

– Це не сцена, синку. Це кінець п’єси, в якій я завжди була на підтанцьовці. Досить. Я більше не чекатиму дзвінків. І не ламатиму себе, щоб вписатися у ваше стерильне життя.

Він мовчав. Христина йому щось шепнула, і він подивився на мене з тією ж жалістю, з якою я колись дивилась на старі туфлі – ще носяться, але вже не модні.

Я пішла. І більше не оберталась.

Того ж дня я записалась на курси з жіночих стрижок – не з потреби, а просто щоб мати щось для себе. Купила нову сумку – яскраву, як лимон, яку давно хотіла. Посміхнулась продавчині, і та посміхнулась у відповідь.

Життя не закінчилось. Просто змінилось.

А тепер я думаю: а що важливіше – бути прийнятою дитиною, яка соромиться твого життя? Чи прийняти себе повністю – з усіма зморшками, фарбою на руках і секонд-хендом, у якому я почуваюсь живою?

А ви як гадаєте? Чи варто йти за тими, хто нас соромиться? Чи, може, час згадати, хто ми є насправді?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений