Я народилася і виросла в селі на Чернігівщині, чоловік мій теж був сільський, з сусіднього хутора. Ми побралися та й поселилися в хаті, яка мені від бабусі дісталася. За кілька років зробили ремонт, насалили квітів, молодий садок – зробили оселю, яку ми хотіли, де нам було затишно й гарно.

Жили, працювали в райцентрі, за городом невеликим і садом доглядали, птицю тримали. Свиней, корів у нас не було – це тяжкий труд, при чому він часто не окупається. А нам хотілося не тільки працювати, а ще й жити встигати. Ми збудували на подвір’ї альтанку, чоловік зробив гойдалку, пісочницю.

Наші двоє дітей, син і дочка, росли в любові. У нас не було розкошів, але ми намагалися дати їм все необхідне, а головне – свою турботу і увагу. А коли виросли. наші діти, як більшість місцевої молоді, випурхнули з села. Але ми з чоловіком не образилися: це нормально – хотіли побачити світ і досягти більшого.

Син Олег виїхав на роботу й проживання в Німеччину, потім і дівчину свою туди забрав. Там у них народилося двоє діток. кілька разів ми туди їздили до них, кілька вони до нас. Але це було ще до вторгнення, поки чоловік живий був.

Донечка Рита залишилася жити в Києві, де навчалася на лікаря. Зараз вона працює в приватній клініці, добре заробляє. З чоловіком кілька років тому розлучилася. Рита має трикімнатну квартиру, виховує сама двох діток, хлопчина і дівчинку. Онуку зараз 14 років, онучці – 5.

Всього лише два місяці тому не стало мого чоловіка. Для мене це дуже тяжка втрата, від якої я ще не оговталася, та, мабуть, і не оговтаюся. Ми любили одне одного, жили душа в душу, завжди одне одного підтримували й розуміли. Звичайно, іноді між нами виникали дрібні суперечки, але більше побутового рівня, не більше.

Тарас все життя був здоровим чоловіком, але хвороба підібралася до нього зненацька й забрала дуже швидко. нічого не можна було зробити, навіть зібравши великі гроші.

В останню путь ми провели мого Тараса дуже гідно, шкода, що син не зміг приїхати. Але я все розумію – такі обставини. Дочка приїхала, сестри з родинами, все село прийшло.

А потім почалися для мене дуже важкі дні й тижні. Я не звикла жити в рідних стінах без мого тараса. Самотність нахвалилася на мене тяжким грузом. Тільки спілкування з сестрами рятувало і з дочкою по телефону.

А два тижні тому Рита мене запросила пожити з ними в Києві, навіть перезимувати. А я в свій будинок пустила племінницю з чоловіком пожити, поки вони на своє назбирають.

Але не вийшло в мене з життям у дочки. Я її дуже люблю, і онуків теж, але збираюся додому.

Розумієте, я не можу просто сидіти й дивитися ц вікно, або парком прогулюватися.

Коли я хотіла насмажити внукам оладок, дочка сказала, що я заляпаю маслом плиту, коли хотіла наліпити вареників – що кругом розсиплю борошно, коли вирішила спекти пиріжків з яблуками, виявилося, що духовкою користуватися не можна, бо вона забрудниться.

Їсти у вітальні не можна перед телевізором, бо накришиться, а вона раз на тиждень прибиральниці платить. Дуже сумно, але мені не місце в родині дочки, збираю речі додому. І дочка спробувала мене вчора вмовити лишитися, але я чула в її голосі, що це не щиро, а скоріше формальність.

Так буде краще для всіх. Там мій дім, а тут я дочці лиш заважаю. Та й я вже не буду сама, племінницю з чоловіком виселяти не збираюся, місця хватить усім. Якщо вони хочуть – нехай живуть. А про те, кому в майбутньому дістанеться наш з чоловіком, зараз навіть думати не хочу. Всім миру й добра!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, авторське.