Коли я на Великдень повернулася з Італії, дочка попросила мене зупинитися з тими заробітками. – Мамо, пожий для себе. В нас все є. – І це було правдою. Дочка не тринькала гроші, які я висилала багато років, а вкладала їх у свою квартиру і в будиночок в селі. Я послухалася, але проживши разом з рідними три місяці, знову повернулася до Італії. Родичі мене засуджують. Кажуть, що проміняла здорову дочку на хвору. Але мені байдуже. Головне, що Настя на моїй стороні.
Свою дочку з трьох рочків я ростила одна. Хоча ні, не так, великою підтримкою на той час була моя мама.
Чоловік був далекобійником, одного дня як поїхав, так з кінцями. Від друзів я дізналася, що Віктор жив подвійним життям. Він обрав те, що було ближче його серцю.
Я нікого не виню, Господь колись все розсудить.
В мене було завдання дати дочці гідне виховання і навчання.
Саме тому, коли Насті було чотирнадцять, я поїхала на заробітки.
На той час багато моїх знайомих були розкидані по світу в пошуках кращого життя.
В мене ж не було мрії залишитися в Італії на все життя. Я знала, що моя Україна найкраща, саме тут я бачила своє, якщо не життя, то хоча б старість.
Дочка поступила в омріяний вуз. Я все оплачувала, як і оренду квартири. Коли наскладала потрібну суму, то купила Настусі житло.
Насправді, моя доня всього заслуговувала. Заради неї я і жила.
Вона не тринькала грошима, які мама вислала. Спершу ремонти робила в своїй квартирі, потім меблі придбала.
Коли все було готове, на гроші, які я висилала, вона почала облагороджувати будиночок в селі.
Провела там воду, підключила пральку. В кімнатах поробила гарні ремонти і навіть добудувала ще одну кімнатку, з якої зробила вихід на терасу.
Я не часто приїжджала в Україну.
Була, коли не стало моєї мами, потім за два роки на весілля дочки приїжджала, а ще через рік на хрестини свого онука.
Всі родичі і дочка в тому числі, просили мене зупинитися з тими заробітками, але мене туди наче тягнуло.
Та одного разу приїхавши на Великдень, я пообіцяла Настусі, що буду в Україні. Ви не уявляєте, яка вона була щаслива.
– Матусю, переїжджай до нас в квартиру, будеш допомагати з онуками, а я вийду на роботу.
Я завжди про це мріяла, як буду няньчитися з дітками, вчити їх читати і писати. Але пробувши три місяці в квартирі з дочкою, я зрозуміла, що насправді проживаю не своє життя.
– Мамо, якщо тобі важко з нами, то повертайся в село. Я бачу, що ти якась не така. Не роби те, що тобі не подобається. Я хочу бачити тебе щасливою.
Саме тоді я і призналася, що в Італії познайомилася з Фабіано, який один виховував хвору дочку. Саме з ним я почувалася щасливою, але я боялась признатися в цьому дочці, бо думала, що вона мене не зрозуміє.
– Як ти могла таке про мене подумати. Найбільше в житті я б хотіла, щоб твої очі світилися від щастя і кохання.
Через тиждень дочка з зятем провели мене до аеропорту.
З того дня я почала жити не лише дочкою, яка вже давно доросла, а й своїм життям.
Деякі родичі насміхаються з мене, кажуть, що проміняла здорову дочку на хвору, але мені байдуже. Я щаслива і кохана, а найголовніше, моя Настя мене підтримує. В 55 років я зрозуміла що таке бути коханою.
Не знаю, може колись я і повернуся в Україну, але поки живу так, як хочеться мені, а не так, як того хочуть інші…
Автор – Наталя У
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
