Коли я прокинулася і знайшла його записку, мені стало зрозуміло — я не перша, хто пройшов через цей цинічний сценарій. Його профіль у соцмережах був видалений, ніби він стирав сліди.

Марина завжди вважала себе реалісткою. Вона не вірила у долі чи принців на білому коні. Вона вірила у себе, у свою роботу в невеликій архітектурній фірмі та у вивірений графік життя, де не було місця для емоційних потрясінь. Але, як це часто буває, життя вирішило внести свої корективи.

З Дмитром вони познайомилися на вечірці у спільних знайомих. Він був втіленням усього, що їй подобалося, але чого вона уникала: спокійний, з гарним почуттям гумору, а його очі світилися якоюсь незвичайною теплотою. З перших хвилин розмови Марина відчула те рідкісне почуття, коли слова ллються легко, ніби ви знайомі сто років.

Їхні побачення були схожі на кадри з доброго фільму. Вони гуляли старим містом, сміялися над невдалими спробами приготувати екзотичну вечерю і могли годинами обговорювати книги чи плани на майбутнє.

Дмитро здавався надійним і впевненим. Він розповідав про свої бізнес-проекти, про мрію відкрити власну школу для молодих талантів, і Марина слухала, почуваючи, як у її серці зароджується щось нове і дуже важливе. Вона знову дозволила собі повірити у казку.

Через три тижні інтенсивного спілкування та майже щоденних зустрічей Дмитро запросив її до себе. Це не було імпульсивне рішення, вони обоє розуміли, що їхні стосунки переходять на новий етап. Вечір був чудовим, наповненим розмовами та щирою близькістю. Марина відчувала себе абсолютно щасливою. Вона заснула з усмішкою, міцно обіймаючи Дмитра.

Прокинулася вона від яскравого ранкового світла, що пробивалося крізь штори. Перше, що вона відчула — це порожнеча поруч.

— Дмитре — тихо покликала вона.

Тиша.

Марина підвелася. В квартирі було незвично тихо. Вона зайшла на кухню. На столі лежала маленька записка. Написана недбалим, але знайомим почерком.

Вона взяла її і прочитала:

— Пробач, що так. Я не можу. Це не ти, це я.

Серце Марини стиснулося. Вона пробігла очима по квартирі. Речі Дмитра — його спортивна сумка, улюблений светр на спинці стільця, навіть зубна щітка у склянці — усе було на місці. Але його самого не було. Телефон лежав на тумбочці, вимкнений.

Спершу вона подумала про невідкладну справу, про яку він забув згадати. Вона взяла свій телефон і набрала його номер.

— Абонент поза зоною досяжності — монотонно повідомив жіночий голос у слухавці.

Вона написала йому коротке повідомлення.

— Ти де? Все гаразд?

Відповіді не було. Година минала за годиною. Тривога переросла у недобре передчуття. Марина намагалася знайти логічне пояснення. Може, термінова відпустка? Аварія? Але чому тоді ця коротка, холодна записка?

Вона спробувала написати його другу, з яким вони познайомилися.

— Привіт. Ти не знаєш, де Дмитро? Він раптово зник.

Відповідь прийшла швидко:

— Зник? Дивно. Він мені вчора сказав, що їде у відрядження на невизначений термін. Сказав, що справи кепські.

Кепські справи. Не може. Марина знала, що його бізнес йшов вгору. Вона відчула гіркий присмак обману. Тоді вона зробила те, чого не хотіла робити — зайшла до соціальних мереж. Його сторінка була видалена. Не заблокована. Видалена. Фотографії, публікації, все, що пов’язувало їхні три тижні знайомства, зникло, ніби його ніколи й не було.

Наступні дні Марина провела у дивному стані заперечення та злості. Вона згадувала кожне його слово, намагаючись знайти хоча б натяк на фальш. Він був настільки переконливим, настільки щирим у своїх почуттях та обіцянках. Він навіть говорив про спільну поїздку до Карпат на зимові свята.

Коли вона розповіла про це своїй подрузі Софії, та лише сумно хитала головою.

— Ти ж пам’ятаєш Світлану з нашого відділу?

— Так.

— З нею сталося те саме, що й з тобою, лише півроку тому. Тільки тоді його звали Артем. Теж був бізнесмен, теж пропадав після першої ночі.

— Артем?

— Так. Він просто зник. І це не єдиний випадок. Чоловіки, які шукають швидкоплинних стосунків, часто користуються такою тактикою. Вони в’ються, обіцяють, а потім зникають, як дим. Це боляче, але це не твоя провина.

Слова Софії стали гірким підтвердженням її найстрашніших підозр. Дмитро, чи Артем, чи як його там насправді звали, був професіоналом. Він не просто знайшов розвагу, він розіграв цілий спектакль. Його зникнення було настільки різким і повним, що не залишило жодного шансу на пояснення чи прощання.

Після тижня мовчання Марина поїхала до його квартири, залишивши ключі у поштовій скриньці, як він просив. Вона почувалася спустошеною, але водночас дивно вільною. Вона знову повернулася до свого вивіреного графіка, де немає місця для несподіваних почуттів і таких драматичних зникнень.

Але питання залишилося. Чому вони це роблять? Чому їм потрібно розігрувати кохання, давати надію, щоб потім ось так, мовчки, зникати? Що це — страх близькості, бажання влади над чужими емоціями чи просто цинічна гра?

Це важливо для мене. Скажіть, чи зустрічали ви у своєму житті подібні історії про раптове зникнення після початку справжніх, глибоких стосунків?

Що, на вашу думку, рухає людьми, які обирають такий шлях — зникнути, не пояснивши нічого?

Якщо ця історія торкнулася вашого серця, будь ласка, поставте свою вподобайку і напишіть свій коментар. Ваша думка справді має значення!