Коли я завела розмову з тіткою Ніною про те, як в років 9-10 мене посилали за хлібом в сільський магазин, бо потрібно було вистояти велику чергу, а ще тоді хліб давали за кількістю людей, проживаючих в будинку. Нам, якщо я не помиляюсь, то давали дві з половинкою хлібини, то тітка Ніна дуже сильно здивувалася.
– Та з якого ти року, дитинко?
-1984!
– Та не може такого бути. Я старша на скільки, і такого періоду в житті не пам’ятаю. Щось ти собі понавидумувала!
Мені 39 років. Звати Наталя. На даний час живу в Києві. Виховуємо з чоловіком синочка Устима, який ходить в четвертий клас.
У нас є своя квартира, сімейний бізнес.
Синок ходить в гімназію, що неподалік нашого будинку. Устим в нас дуже розумний. Ми багато вкладаємо в його розвиток, оскільки хочемо, щоб в нього було яскраве майбутнє.
Коли сьогодні я забирала сина зі школи, то він з друзями вирішив погуляти трішки на спортивному майданчику.
Хлопці галасливо бігали то з м’ячем то підтягувались на турнику, то просто грали в “лови”.
Був серед цих дітей і хлопчик Тимур, якого забирає зазвичай бабуся, оскільки батьки працюють.
Я чудово знаю тітку Ніну, вона колишня вчителька, розумна, але трішки таке в неї відчувається, що вона, хоч на чуть-чуть, але “вища” за інших.
Вища, не в плані росту, а – “розумніша”. Все, що вона каже, точнісінька правда і навіть якщо довести її “правоту” аргументами, вона не погоджується, хоч ти трісни.
Але ми, батьки, вже звикли до такої Ніни, і стараємось оминати ці “гострі кути”.
Та сьогодні вона буквально вивела мене з себе.
Я не знаю, з якого дива, але зайшла в мене розмова з нею за дитинство.
Я сама виросла у невеличкому селі на Львівщині.
До мене дуже любили приходити побавитися подружки. Як тільки підходив обід, вони починали “нити”, що хочуть їсти. А я не хотіла, щоб вони йшли, бо ми так цікаво гралися. Ось я і йшла до літньої кухні, краяла величезну кромку печеного домашнього хліба, мастила щедро варенням і пригощала дівчат.
Вони завжди так смакували цей десерт і прихвалювали.
Бабуся раз в тиждень завжди пекла цілий п’єц хліба. Бритванки були великі, а хліб наскільки запашний, хрумкий і смачний, що вся вулиця знала, що баба Ганя сьогодні пече.
Цей хліб ніколи не пліснявів. Навіть черствим він неабияк смакував.
А пекла баба й через те, що хліб в 90 був на “вагу золота”.
Перед тим, як мене відправити в магазин, мама акуратно розрізала купони, і клала їх в пакет. В черзі потрібно було простояти інколи і годинку, тому посилали мене, бо мама і бабуся мали багато хатньої і не тільки роботи.
Хліб в магазині продавала не хто скільки хоче, а кому скільки можна було.
Я вже не пам’ятаю як, але рахувалось число кількості проживаючих в будинку осіб. На нашу сім’ю виходило два з половинкою хліба.
Я до сьогодні пам’ятаю, як продавчиня розрізала ту хлібину навпіл і клала в авоську.
І річ в тім, що тітка Ніна каже, що я все це придумала собі, бо ніколи в Україні не було дефіциту хліба, ну, окрім голодомору, він був раніше.
– Мені 65 і я такого часу не пригадую. Брехня це. Не було нічого подібного.
В мене не було сил доказувати їй щось.
Але тепер я сама здивувалася. Невже кожен регіон України у ці важкі 90-ті жив по- різному?
В когось був дефіцит на хліб, а в когось на яйця…
Хтось пам’ятає схожу ситуацію з “половинкою хліба”?
Поділіться своїми цікавими історіями в коментарях!
Дуже мені цікаво, де ще таке було, як в нас на Заході України.
Автор – Наталя У
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Передрук заборонено!
