– Тобі не шкода, що гроші лежатимуть роками й не принесуть жодної радості? – питаю я Якова, коли ми знову повертаємося до розмови про спадок.

– Вони мають лишатися на чорний день, – відповідає він і опускає очі.

Я – Анна, дружина Якова. Пів року тому не стало його батька, який залишив йому велику суму грошей. Ми обоє переживали горе, і тоді я відчувала, що наше подружжя стало ще міцнішим. Але час розставляє все на свої місця. Іноді замість допомагати, гроші можуть провокувати напругу.

На початку я справді вважала, що ми використаємо частину цих коштів так, аби отримати хоч якусь приємність від батькової важкої праці. Тому коли Яків прийшов від нотаріуса і сказав, що отримує на руки пристойну суму, я щиро зраділа. Подумки уявила собі омріяну відпустку на морі та давно запланований ремонт кухні. Проте він одразу заявив, що це його гроші, і він хоче зберегти їх “на гірші часи”.

Увечері я спробувала пояснити свою позицію:

– Якове, батько все життя працював, аби накопичити ці кошти. Може, він би й хотів, щоб ми їх використали на щось, що зробило б наше життя кращим? А пам’ять про нього – живою і теплою. І він сам би радів, що ми втілили якісь мрії.

– Мрії? – перепитав чоловік, похитавши головою. – А якщо ми витратимо їх усі, а потім не матимемо за що жити? Мій тато вкладав свої сили, аби я мав запас у складні моменти. Я не збираюся викидати їх на дурниці.

Відверто кажучи, я образилася, коли почула слово «дурниці». Чому ремонт, який нам дуже потрібен, і відпустка, про яку ми давно мріяли, раптом стали чимось неважливим? Адже це не про марнотратство, а про поліпшення побуту. До того ж ми працюємо і цінуємо зароблене, а ці гроші – родинна спадщина, яку можна розумно вкласти в наше спільне майбутнє.

Та Яків продовжував стояти на своєму. Кілька днів ми практично не розмовляли, а коли говорили, то тільки про спадок. Я намагаюся не говорити надто різко, але він вважає, що я «жадібна» і думаю лише про розваги. Мені ж неприємно чути такі слова від коханого чоловіка.

З одного боку, я розумію, що він тривожиться за нашу фінансову безпеку. Можливо, боїться втратити роботу чи зіткнутися з несподіваними витратами. Але ж ми дорослі люди: можна частину відкласти, а частину інвестувати у те, що приносить радість або комфорт. Зрештою, життя не триває вічно, і мені здається, що надмірна обережність позбавляє нас багатьох можливостей.

Ще один момент, який мене хвилює: ми плануємо дітей. Я хочу, щоб у них був затишний дім і приємні спогади про нас, а не лише про батьків, які все життя заощаджували, чекаючи найгіршого. Мені б хотілося, щоб і Яків зрозумів, що помірні витрати – не завжди марнотратство. Гроші мають служити нам, а не ми їм.

У нас тепер напружена атмосфера. Якоюсь мірою я навіть почуваюся чужою у власній сім’ї, неначе між нами пролягла прірва. Я люблю Якова, та мене лякає, що спадок настільки вплинув на наші стосунки. Невже гроші можуть зруйнувати те, що ми будували стільки років?

Знаю, що треба розмовляти. Треба сісти й спокійно розробити план: яка частина суми залишається недоторканою, а яку можна використати на ремонт чи подорож. Але Яків досі дивиться на мене, мов на ворога. І я гублюся в здогадах, чи зможу його переконати, що я не хочу витратити все до копійки, а лише прагну зробити наше життя трішки приємнішим.

А як ви вважаєте, друзі – чи справді я вимагаю занадто? Чи правильно я роблю, пропонуючи компроміс, а не просто підкоряючись його страхам? Буду вдячна, якщо поділитеся своїми думками.