Колись ми ділили одну скоринку хліба на трьох, і це було щастям, а тепер мої діти ділять мою землю, поки я ще дихаю. Я приїхала до них з любов’ю, але Олег лише гидливо глянув на мої сумки і сказав — постав це біля гаража, мамо. У ту мить я усвідомила, що виховала успішних чужинців, які вже приготували для мене ліжко в пансіонаті.

Коли Олег та Світлана були маленькими, я не знала, що таке спокійний сон або чисті руки без мозолів. Ми жили в старій хатині на околиці міста, де взимку вітер гуляв підлогою, а влітку спека душила так, що важко було дихати. Грошей ніколи не вистачало. Я пам’ятаю, як перешивала старе пальто чоловіка на куртку для Олега, а Світланці майструвала сукні з обрізків тюлю, щоб вона не почувалася гіршою за подруг у школі. Ми не мали розкошів, але в хаті завжди пахло свіжим хлібом, а вечорами ми збиралися біля старої лампи і читали книги вголос. Я вчила їх головному — залишатися людьми, поважати старших і ніколи не забувати, звідки вони родом.

Кожен ранок починався о п’ятій. Потрібно було вигнати корову, наносити води з колодязя, розпалити піч. Мої руки були постійно в тріщинах від холодної води та господарського мила. Чоловік працював на заводі у дві зміни, повертався за північ, ледь тримаючись на ногах. Ми обоє жили заради них — наших світлих голів, наших надій. Олег був здібним до математики, завжди щось рахував на полях старих газет. Світлана ж мала хист до мов, виписувала гарні фрази у зошит, який я купила їй на зекономлені від обідів гроші.

— Мамо, коли я виросту, я куплю тобі найбільший будинок у світі, — казав малий Олег, доїдаючи порожній суп.
— І золоті туфлі, як у принцеси, — додавала Світлана, притуляючись до мого плеча.

Я лише посміхалася, гладила їх по головах і відчувала, як серце наповнюється теплом. Тоді мені здавалося, що ми найбагатші люди на світі, бо маємо одне одного. Ми святкували день народження кожного з них скромно — пиріг з яблуками та тепле слово. Жодних дорогих подарунків, лише любов, якої було вдосталь.

Минули роки. Діти виросли, вивчилися, поїхали до столиці шукати кращої долі. Я пишалася ними, коли отримувала рідкісні листи або короткі дзвінки. Олег відкрив власну фірму, почав займатися нерухомістю. Світлана вдало вийшла заміж за заможного чоловіка і тепер займається благодійністю, як вона каже, організовує вечори для поважних гостей. Вони стали частиною іншого світу, навчилися носити дорогі костюми, відвідувати ресторани, де одна страва коштує більше, ніж моя пенсія за пів року. А я залишилася там, де і була. Тільки хата постаріла разом зі мною, стіни вкрилися тріщинами, а паркан зовсім похилився, немов кланяючись кожному перехожому.

Останнім часом дзвінки ставали все коротшими.
— Мамо, я заклопотаний, передзвоню, — кидав Олег.
— Ой, мамо, у мене запис на манікюр, потім виставка, давай іншим разом, — щебетала Світлана.

Минулого тижня я вирішила поїхати до них у гості без попередження. Хотіла зробити сюрприз, везла з собою важкі сумки. Там був домашній сир, загорнутий у чисту марлю, баночки з малиновим варенням, яке так любила Світлана, та великі червоні яблука з нашого саду. Дорога була виснажливою. Автобус трясло на вибоїнах, пил забивався в легені, спина нила так, що хотілося просто сісти посеред дороги і плакати. Але думка про те, що я нарешті побачу онуків, яких бачила лише на фотографіях у соцмережах, додавала мені сил.

Коли я нарешті дісталася до елітного селища під Києвом і підійшла до високих залізних воріт будинку Олега, охоронець у чорній формі довго не хотів мене пускати. Він дивився на мою вицвілу хустку, на старі розтоптані черевики і потерті сумки так, ніби я була якоюсь жебрачкою.

— Жінко, йдіть звідси, тут приватна територія, — грубо кинув він.
— Я мати Олега, — тихо сказала я. — Передайте йому, що приїхала Ганна Степанівна.

Нарешті з’явився син. Він вийшов на ганок, і я його ледь впізнала. Це був не той мій Олежик, який колись боявся темряви і просив посидіти поруч. Перед мною стояв чоловік з ідеальним зачесаним волоссям, у сорочці, що сліпила білизною, і з холодним, майже скляним поглядом.

— Мамо, ти чому не попередила? У нас сьогодні вечір з партнерами. Тут будуть люди зі списку найбагатших.

— Синку, я ж скучила. Не бачила тебе вже два роки. Ось, привезла тобі пиріжків твоїх улюблених, з маком. Ще теплими в рушник загортала.

Олег глянув на мої пакунки так, ніби там було щось брудне.
— Мамо, які пиріжки? У нас шеф-кухар готує за спеціальним меню, у людей дієти, делікатеси. Постав ці сумки в кутку біля гаража, нехай водій потім забере на кухню, може, прислуга з’їсть.

Він навіть не обійняв мене. Провів у вітальню, де все блищало від мармуру і дорогого скла. Я сіла на край дивана, боячись навіть поворухнутися, щоб не залишити сліду на світлій оббивці. Стіни були завішані картинами, назв яких я не знала, а повітря пахло якимось дорогим парфумом і холодом.

Через годину приїхала Світлана. Вона зайшла в кімнату, цокаючи тонкими підборами. Її обличчя було ідеальним, немов маска, без жодної зморшки. Вона лише злегка торкнулася моєї щоки своїми холодними губами, залишивши на шкірі присмак дорогої помади.

— Ой, мамо, ну ти як завжди. Могла б хоч зателефонувати. У мене завтра відкриття виставки сучасного мистецтва, я вся в справах, телефон розривається.

— Я просто хотіла побачити вас, діти. Ми ж не бачилися цілу вічність. Ви навіть онуків не привезли на свята.

— Мамо, у дітей теніс, англійська, басейн. Який сад? Які грядки? Вони не звикли до таких умов, — Світлана сіла навпроти і почала нервово переглядати повідомлення в телефоні. — Олег, ти сказав матері про нашу ідею?

Олег відкашлявся, підійшов до великого панорамного вікна і почав розглядати свій ідеально підстрижений газон, на якому не було жодної зайвої травинки.

— Розумієш, мамо, твій будинок… він зовсім розвалюється. Це просто соромно. Сусіди, партнери — всі знають, де ми живемо, і раптом дізнаються, що наша мати мешкає в такій розвалюсі. Ми з Світланою порадилися і вирішили, що тобі буде краще в спеціальному закладі. Це як готель, тільки для літніх людей. Там цілодобовий догляд, п’ятиразове харчування, твій рівень комфорту зросте в рази. А землю ми продамо, там зараз дуже вигідна ділянка під забудову нового торгового центру.

Я відчула, як у горлі став важкий, гарячий клубок. Кімната попливла перед очима.
— Як це — в закладі? Я ж ще сама даю собі раду. У мене там город, вишні, які батько садив. Там кожна дошка мною помита. Могила його поруч, через дві вулиці. Як я його покину?

— Мамо, не починай цей плач, — різко перебила Світлана. — Це нераціонально. Ти там одна, раптом щось трапиться? Хто до тебе прийде? А тут за тобою будуть наглядати професіонали. Ми вже і завдаток внесли, місце дуже престижне, туди черга на роки вперед.

— Ви вже все вирішили за мене? Навіть не запитавши? — я підвелася, відчуваючи, як тремтять мої старі руки, ховаючи їх у складках спідниці.

— Ми дбаємо про твій комфорт і про нашу репутацію, — Світлана нарешті відірвалася від телефону. — До того ж, твій вигляд… Мамо, подивися на себе. Ці речі, ця хустка. Ти ж розумієш, до нас приходять серйозні люди. Ми не можемо пояснювати кожному гостю, чому наша мати виглядає так, ніби вона з минулого століття. Це кидає тінь на наш успіх.

— То справа в моїй хутці? Вам соромно, що я ваша мати?

Олег повернувся і подивився мені прямо в очі. У його погляді не було ні краплі того дитячого тепла. Це був погляд ділової людини, яка закриває невдалу угоду.

— Справа в статусі, мамо. Ми всього досягли самі, своєю працею. Нам важливо, як ми виглядаємо в очах суспільства. Твоя присутність тут, у такому вигляді, або твоє перебування в тій хаті — це антиреклама для нас. Ми хочемо, щоб все було ідеально.

Я мовчки підняла свої сумки. Варення, яке я так ретельно обертала папером, тепер здавалося мені непотрібним сміттям.

— Я поїду додому. Мені не потрібні ваші готелі для старих. Я хочу померти у своїй хаті, на своєму ліжку. І землю я не продам, поки я жива.

— Мамо, не будь дитиною! — голос Олега став сталевим. — Ти ж розумієш, що ми все одно зробимо так, як краще для сім’ї. У нас є документи. Ти ж пам’ятаєш, минулого року я привозив папери? Ти підписала генеральну довіреність на управління майном.

Я згадала той день. Олег приїхав на пів години, привіз якісь папери, сказав, що це для звільнення від податків, щоб мені легше було платити за газ. Я навіть не читала. Я просто вірила синові. Хіба може дитина обманути матір?

— Ви обманули мене? — голос мій зірвався на шепіт.

— Ми захистили активи від можливих шахраїв, — сухо кинув син. — А тепер ми просто реалізуємо своє право на управління цією землею.

Я вийшла з того будинку, не озираючись. Позаду залишилися мармурові сходи, кришталеві люстри і мої діти, які стали чужими за зачиненими дверима. На вулиці вже сутеніло, дрібний, холодний дощ почав сіяти на плечі. Я йшла до вокзалу пішки, бо не хотіла просити в Олега водія. Кожен крок віддавав болем у колінах, але біль у середині був сильнішим.

Я згадувала, як колись у нас був лише один буханець хліба на три дні. Я віддавала їм найбільші шматки, а сама казала, що не голодна, що вже поїла на кухні. Я працювала на трьох роботах, щоб купити Олегові перший комп’ютер, а Світлані — сукню на випускний. Я віддала їм усю свою молодість, усю силу, усе здоров’я. І ось тепер я стала недоречною деталлю в їхньому ідеальному житті.

Вдома було тихо. Хата зустріла мене звичним запахом сухих трав і старої деревини. Я сіла на кухні, не роздягаючись. Світла не було — знову якісь ремонти на лінії. Я запалила недогарок свічки і довго дивилася на полум’я. На столі лежала фотографія у простій дерев’яній рамці. Там вони ще малі, сміються, обійнявши великого рудого пса. Хіба я могла тоді подумати, що ці щирі діти виростуть у людей, для яких статус важливіший за живу душу?

Зранку мене розбудив гуркіт техніки. Виглянувши у вікно, я побачила великий вантажний автомобіль і кількох чоловіків у синіх комбінезонах. Вони почали вивантажувати порожні коробки прямо на мій город, топчучи півонії, які тільки-но почали розквітати.

— Що ви робите? Геть звідси! — вибігла я на ґанок.

— У нас наказ від власника, пані. Ось копія розпорядження. Ми маємо звільнити приміщення до вечора. Об’єкт підлягає знесенню для підготовки майданчика.

— Якого власника? Я власниця!

— Тут написано — Олег Петрович. Ось його підпис. Нам наказано зібрати ваші особисті речі, а решту — на смітник.

Вони почали заходити в хату. Вони брали мої подушки, мої книги, мої старі альбоми і кидали їх у коробки, як непотріб. Я стояла посеред подвір’я, притискаючи до себе ікону, яку колись подарувала мені бабуся на весілля. Це було єдине, що я встигла схопити.

Світлана зателефонувала об одинадцятій. Її голос був спокійним, діловим, ніби вона обговорювала купівлю нових меблів.

— Мамо, машина з пансіонату вже в дорозі. Тебе відвезуть у «Золоту осінь». Там дуже гарний парк, бібліотека, телевізор у кожній кімнаті. Не роби сцен, не ганьби нас перед робочими. Це все для твого ж блага. Ти просто зараз не розумієш, але потім подякуєш.

— Світланко, доню, невже тобі зовсім не боляче? Це ж наш дім. Тут ти вчилася ходити, тут ми святкували твої перемоги.

— Життя — це рух вперед, мамо. Ти сама завжди казала, що треба прагнути кращого. Ми прагнемо. Ця земля — це капітал. Він не повинен просто так стояти. Тобі там буде спокійніше.

Біла машина з написом на борту під’їхала до воріт. Двоє молодих людей підхопили мої сумки — ті самі, з якими я вчора їхала до Києва. Я дивилася у заднє вікно, як зникає вдалині мій похилений паркан, як великий ківш екскаватора заноситься над моїм дахом. Я бачила, як падає стіна моєї кухні, де ще вчора я пила чай і мріяла про зустріч з дітьми.

У пансіонаті було чисто. Навіть занадто чисто. Стіни пофарбовані в блідо-блакитний колір, довгі коридори, де пахне ліками та хлоркою. Мене поселили в кімнату з жінкою на ім’я Марія Іванівна. Вона весь час мовчала, сиділа біля вікна і перебирала пальцями край ковдри.

Минув місяць. Потім другий. Олег і Світлана жодного разу не приїхали. Вони справно перераховували гроші на рахунок закладу — великі суми, як мені сказали медсестри. Вони вважали, що грошима можна відкупитися від совісті. Кожного вечора я виходила на невеликий балкон і дивилася на небо. Я згадувала кожну мить їхнього дитинства.

Я згадувала, як Олег розбив коліно, і я цілувала його, щоб не боліло. Цікаво, хто тепер цілує його рани, тільки вже не на тілі, а на душі? Бо я впевнена — десь там, глибоко під дорогим костюмом, йому теж має бути боляче. Або, можливо, я просто занадто добре про нього думаю.

Я виховала їх з правилами, як мені здавалося. Я вчила їх бути сильними. Але, мабуть, я забула навчити їх найголовнішого — що сила не в грошах, а в здатності залишатися людиною навіть тоді, коли ти на самій вершині. Тепер я сиджу тут, у цій бездоганній чистоті, і відчуваю себе живою тінню. Мені не потрібні їхні п’ятиразові обіди і телевізори. Мені потрібен запах мого саду і тепле слово від рідної людини.

Вони отримали свій статус. Вони знесли стару хату і побудували там щось велике і холодне. Але чи зможуть вони колись заповнити ту порожнечу, яку вони створили в моєму серці? Чи принесе їм щастя той прибуток, який вони отримали, продавши матір разом із землею?

Я часто дивлюся на інших мешканців цього пансіонату. У кожного своя історія. Хтось опинився тут через самотність, хтось через хворобу. Але найгірше тим, кого сюди «прилаштували» успішні діти. Ми всі тут — пам’ятники невдячності. Ми — ті, хто віддав усе, щоб стати непотрібним мотлохом у світі споживання.

Одного разу Світлана надіслала мені листівку з курорту. На ній було море і пальми. На звороті було написано: «У нас все добре, сподіваємося, ти теж задоволена. Відпочивай». Я довго тримала цю картку в руках. Вона була гладкою і холодною. Такою ж холодною, як серця моїх дітей.

Я не тримаю на них зла. Можливо, це моя провина. Можливо, я надто сильно хотіла, щоб вони жили в розкоші, і вони сприйняли це як єдину мету свого існування. Я дала їм крила, але не вказала правильний шлях. Тепер вони літають високо, але вони самотні у своїй високості, навіть якщо самі цього ще не розуміють.

Вечорами я чую, як Марія Іванівна тихо плаче уві сні. Я підходжу до неї, гладжу її по сивій голові, і мені здається, що я гладжу маленьку Світлану. Бо в кожному старому обличчі живе та дитина, яку ми колись любили понад усе на світі.

Життя минає швидко. Гроші знецінюються, будинки руйнуються, статуси забуваються. Залишається тільки те, що ми встигли віддати іншим безкорисливо. Мої діти зараз на вершині, вони дивляться на світ з вікон своїх пентхаусів. Але чи не прийде той час, коли вони так само опиняться біля розбитого корита свого життя?

Хто принесе їм склянку води, коли їхні руки почнуть тремтіти? Чи будуть їхні діти, мої онуки, ставитися до них інакше, ніж вони зараз ставляться до мене? Адже діти не слухають наших повчань — вони дивляться на наші вчинки. І вони вже вивчили цей урок: якщо людина стає перешкодою для комфорту, її треба прибрати.

Я дивлюся на ікону, яку мені вдалося врятувати. Обличчя на ній стерте часом, але погляд залишається ясним. Я прошу тільки одного — щоб вони зрозуміли це раніше, ніж стане занадто пізно. Хоча для нашої сім’ї, здається, це «пізно» вже настало.

Я часто думаю про те, що сталося б, якби ми залишилися бідними. Якби ми так само тулилися в тій старій хатині, ділили один пиріг на всіх і сміялися біля лампи. Можливо, тоді ми були б справжніми? Можливо, бідність — це те, що тримає людей разом, а багатство — це те, що роз’єднує їх назавжди?

Тепер я просто чекаю. Кожен день схожий на попередній. Сніданок, прогулянка коридором, обід, мовчазне сидіння біля вікна. Моя історія — це лише одна з тисяч подібних. Історія про те, як любов перетворилася на інвестицію, а мати — на пасив, якого треба позбутися.

Чи є у світі щось дорожче за совість? І чи можна купити прощення за всі гроші світу, якщо ти зрадив найріднішу людину? Як ви гадаєте, чи зможуть Олег та Світлана колись почуватися по-справжньому щасливими, знаючи, що фундамент їхнього успіху зведений на руїнах мого життя і мого серця?