Колишня дружина мого сина переїхала зі своїм коханцем в наше село. Продала квартиру в місті, яку у сина мого відібрала, купила тут, у нас. Переїхала, ходить гонорова, вже животом.
Ще й з посмішкою вітатися нахабства вистачає:
– Добрий день, Зоя Федорівна. Добре виглядаєте сьогодні.
І варто, посміхатися. Тьху, аж плюнути хочеться.
Один плюс був – онук поряд, в гості ходив. А вона взяла і заборонила мені онука без неї бачити. А головне, що я такого зробила? Просто з онуком поговорила:
– Бабцю, а у мами в животику ще один твій онук сидить!
– Ні, Кирилко, ти – мій єдиний внучок, а то… нам з тобою ніхто.
– Ні, бабусь. Ти ж моя бабуся, а він – мій братик, значить ти і його бабуся.
Онук передав, мабуть, розмова матусі своїй. Прискакала, очиськами виблискують, слиною бризкає:
– Як Вам не соромно, Зоя Федорівна, дитині такі речі говорити? Ви вже вибачте, але бачитися будете з Кирюшою тільки в моїй присутності.
І варто, задоволена. Тільки приводу і чекала мене з онуком розлучити. Нічого, вона мене ще згадаєте.
Магазинчик у мене є, невеликий правда. Треба заборонити продавщиці прострочення списувати, так цій її підсовувати. Нехай порадіє, а то жити дуже добре стала – син мій на знімній, а вона в будинку, з мужиком.
Ще й мужика знайшла, зовсім не рівня моєму синові. Льоша у мене все в будинок зробить, порядний. Ой, подумаєш – бабу додому привів, з усіма буває. Їй би, по розумному вчинити – очі закрити, а вона відразу кпик підняла:
– Забирайтеся з мого дому! Негайно. Я подам на розлучення!
А адже синочок їй ремонт не кволий зробив, значить квартира і його теж була. А вона його виставила, до нитки обібравши.
Мені тут життя тільки псує. Уявляєте, помітила прострочення щось, вистачило нахабства прийти, розбирання влаштовувати. Гроші з мене вимагала, безсоромна. Все їй мало – спочатку сина пограбувала, тепер мене по світу пустити хоче.
– Ти доведи спершу, що у мене купила. Я тут магазин тримаю вже 15 років, ніколи такого не було! Підставити мене вирішила? Репутацію зіпсувати хочеш? А ну, пішла геть, а то не подивлюсь, що з животом!
Ще й йдучи, ляпнула:
– Бог вам суддя.
Нема наді мною суддів! Я сама собі і закон, і суддя.
На тижні син приїжджав, онука до себе забрав на пару днів, і в тому числі привітатися НЕ зайшов. Все через цю, мовляв, це я в його розлучення винна.
Він сам, значить, десь підібрав цю, яка навіть нагодувати по-людськи його не могла, а в розлученні – я винна? Я його ростила, душу всю в нього вклала. А він, як одружився, відразу почав:
– Мамо, не лізь в наше життя.
Так як тут не лізти? Шкарпетки не прасовані в шафі валяються, в холодильнику – катма, підлоги грязні – ходити неможливо! Я приїду їм допомогти, від чистого серця, а вони мене женуть. А я до міста півтори години на автобусі тряслася, швабру з собою тягла. А вони:
– Дякую, не треба, ми самі.
Тьху, як згадаю, аж відразу погано стає. Розлучився і добре, дарма тільки вісім років життя на цю витратив.
Ось так ось: ростиш, годуєш, в усьому собі відмовляєш, а він потім навіть вітатися не заходить. Домоглася адже свого – посварила мене з сином, онука позбавила, а сама ходить, світиться від щастя.
А щастя її на моїх сльозах побудовано. Ну нічого, все їй відгукнеться.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!