Кожен мій крок у цьому домі супроводжувався фразою свекра — А ось Катерина робила інакше. Я дивилася на мовчазного Святослава і чекала, коли він нарешті обере живу дружину, а не пам’ять про матір, поки не стало надто пізно

Юля мовчки переставляла тарілки, намагаючись не гриміти керамікою об стіл. Вона відчувала, як у потилицю пече погляд свекра. Степан Петрович сидів, склавши руки, і чекав, поки перед ним з’явиться вечеря. Святослав затримувався на роботі, діти гралися в кімнаті, а тиша на кухні була такою густою, що її можна було різати ножем. Коли нарешті перед чоловіком з’явилася тарілка з паруючими голубцями, він навіть не взяв виделку. Степан Петрович нахилився над стравою, втягнув носом повітря і скривився.

— Юля, ну скільки можна говорити. Листя повинно бути м’яким, як шовк. А це що? Капуста хрумтить, наче її щойно з городу принесли. Моя покійна дружина, Катерина, знала один секрет. Вона їх спочатку підморожувала, а потім ще в печі томила. Ось то була страва. А це просто переведення продуктів.

Юля заплющила очі і глибоко вдихнула. Це тривало щодня. Шість років минуло відтоді, як Катерини не стало, але вона досі була головною господинею в цьому домі. Кожна її дія, кожна звичка підносилася свекром як еталон, до якого Юлі було так само далеко, як до зірок на небі.

— Степане Петровичу, я робила все за вашим рецептом. Можливо, сорт капусти інший. Покуштуйте хоча б шматочок.

— Не буду я цей сурогат їсти. Катерина ніколи б такого не подала. У неї в усьому був порядок. І на кухні, і в житті. А у тебе навіть фіранки криво висять.

Свекор встав і демонстративно вийшов з кухні, залишивши повну тарілку холонути. Юля сіла на стілець і відчула, як на очі накочуються сльози. Вона так старалася. Вона любила Святослава, любила їхній затишний дім, але постійна присутність тіні минулого робила її життя нестерпним.

Коли Святослав нарешті повернувся додому, він застав дружину в темряві. Вона просто сиділа біля вікна і дивилася на вогні міста.

— Юлю, чому світло не вмикаєш? Діти вже сплять?

— Сплять, Святе. І твій батько спить.

— Що знову сталося? — чоловік зітхнув, знімаючи куртку.

— Знову Катерина. Знову я все роблю не так. Сьогодні були голубці. Виявилося, що я не вмію їх готувати, бо вони не такі, як були у неї двадцять років тому.

Святослав підійшов і обійняв її за плечі, але Юля відчула, що він робить це якось автоматично.

— Ну ти ж знаєш батька. Він старий, йому важко. Він сумує за мамою.

— А мені не важко? Я шість років живу в музеї її пам’яті. Я змінила меблі, а він каже, що Катрусі подобався старий диван. Я купила нову постіль, а він згадує її вишиті наволочки. Святе, я жива людина! Я хочу бути господинею у власному домі, а не тінню твоєї матері.

— Юлю, не починай. Давай просто спокійно повечеряємо.

— Він не їв вечерю. Сказав, що це неможливо їсти. Захисти мене хоч раз, Святославе. Поясни йому, що я — це я.

Чоловік опустив голову.

— Я не можу з ним сваритися. Він мій батько, він нас виростив. Потерпи трохи, він звикне.

— Шість років він звикає! Це не закінчиться ніколи.

Наступного ранку все почалося спочатку. Степан Петрович зайшов на кухню, коли Юля готувала дітям сніданок.

— Знову каша з пакета?

— Це вівсянка, Степане Петровичу. З фруктами.

— Катерина щоранку пекла сирники. Свіжі, домашні. Діти повинні їсти повноцінну їжу, а не цей клей. Ти зовсім про них не дбаєш. Тільки про свою роботу думаєш.

Юля відчула, як всередині щось обірвалося. Вона відставила каструлю і повернулася до свекра.

— Степане Петровичу, я дуже поважаю пам’ять про вашу дружину. Але пані Катерини вже немає! Її немає вже шість років!

Чоловік відсахнувся, наче його вдарили. Обличчя його вмить стало сірим, губи затремтіли.

— Як ти смієш… Як ти можеш таке казати…

— Я кажу правду. Ви живете минулим і тягнете нас туди. Ви порівнюєте мене з жінкою, якої вже немає, і в цьому змаганні я завжди програю. Бо я жива, я можу помилитися, я можу втомитися. А вона у вашій пам’яті — ідеал. Але знаєте що? Навіть вона не була ідеальною.

— Замовкни! Катруся була святою!

— Вона була звичайною жінкою. Святослав розповідав, як вона іноді забувала посолити суп, або як вона плакала, коли у неї щось не виходило. Ви просто стерли все це і залишили тільки красиву картинку, якою тепер б’єте мене по голові щодня.

Свекор схопився за стілець і повільно сів.

— Ти… ти просто зла. Ти не любиш цю сім’ю.

— Я люблю Святослава і дітей. Але я більше не дозволю вам руйнувати мій спокій. Від сьогодні ви будете їсти те, що приготуєте самі. Або замовляйте доставку. Я більше не буду намагатися стати Катериною.

Юля вийшла з кухні, зібрала дітей і поїхала до своєї сестри Наталі. Вона відчувала дивне полегшення, змішане з болем.

Весь день Святослав обривав телефон. Юля не відповідала. Тільки ввечері вона надіслала коротке повідомлення: Я у сестри. Коли зрозумієш, що тобі важливіше — жива дружина чи культ минулого, приїжджай.

Минуло три дні. Наталя підтримувала сестру, як могла.

— Юль, ти все правильно зробила. Не можна давати себе з’їсти. Люди часто використовують минуле як зброю, щоб контролювати теперішнє. Твій свекор просто боїться жити далі, от і тримається за ті спогади, як за рятувальне коло.

— Я знаю, Наталю. Але ж він топить мене разом із собою. І Святослав мовчить. Це найболючіше.

На четвертий день під будинком сестри з’явилася машина Святослава. Він вийшов з авто, виглядав виснаженим. Разом з ним вийшов і Степан Петрович. Вони повільно піднялися до квартири.

Коли Юля відчинила двері, вона побачила, що свекор тримає в руках старий, потертий зошит.

— Можна увійти? — тихо запитав Святослав.

Юля відступила, даючи їм дорогу. Вони пройшли до вітальні. Діти відразу підбігли до батька, але відчули напругу і притихли біля тітки.

Степан Петрович сів на край дивана і поклав зошит на коліна.

— Юля, я три дні думав над твоїми словами. Про те, що я перетворив пам’ять про Катрусю на тортури для тебе. Ти права. Я… я просто не знав, як інакше тримати її поруч. Мені здавалося, якщо я буду вимагати від тебе всього того, що робила вона, то вона ніби й не йшла нікуди.

Він відкрив зошит. Це була кулінарна книга, написана від руки.

— Ось, подивися. Це її записи. На останній сторінці вона написала це за тиждень до того, як її не стало.

Юля взяла зошит і прочитала нерівні рядки: Степане, якщо мене не буде, не шукай мене в інших. Дозволь нашому синові бути щасливим з тією, кого він обере. Не вимагай від неї бути мною. Нехай вона буде собою. Люби її так, як я любила тебе.

Юля відчула, як грудка підступила до горла.

— Вона знала, — прошепотіла жінка.

— Вона завжди була мудрішою за мене, — зітхнув свекор. — Я ці три дні сидів у порожній квартирі і зрозумів: якщо ви не повернетеся, я втрачу і її пам’ять, і вас. А Святослав… він теж винен. Він боявся мене образити і тим самим ображав тебе.

Святослав підійшов до дружини і взяв її за руки.

— Вибач мені, Юлю. Я бачив, як тобі важко, але вибирав найлегший шлях — мовчання. Я думав, що так зберігаю мир у родині, а насправді руйнував наше кохання. Більше такого не буде.

Степан Петрович підвівся, підійшов до Юлі і вперше за багато років тепло подивився їй в очі.

— Юлечко, готуй ті голубці, як знаєш. Навіть якщо капуста буде хрумтіти. Головне, щоб ти посміхалася.

Вони повернулися додому того ж вечора. Життя не змінилося за одну мить, але атмосфера в домі стала іншою. Степан Петрович більше не згадував Катерину як докір. Навпаки, він почав розповідати дітям веселі історії про бабусю — як вона колись пересолила варення або як вони разом заблукали в лісі.

Юля нарешті відчула себе вдома. Вона змінила штори на ті, які подобалися їй. Вона готувала страви за своїми рецептами, і ніхто більше не порівнював їх з шедеврами минулого.

Одного разу, коли вони всі разом вечеряли, Степан Петрович раптом сказав:

— А знаєш, Юля, твій пиріг навіть кращий за той, що ми купували колись у кондитерській. У нього є твій особливий смак.

Юля посміхнулася. Вона знала, що Катерина зараз теж би посміхалася, дивлячись на них. Бо справжня любов — це не про ідеальні рецепти і не про копіювання чужого життя. Це про повагу до тих, хто поруч зараз.

Тіні минулого нарешті відступили, давши місце світлому майбутньому. Кожна людина має право бути собою, мати свої маленькі недоліки і свої великі перемоги. Іноді для того, щоб почати жити по-справжньому, треба просто відпустити те, чого вже не повернути, і відкрити серце для тих, хто тримає тебе за руку сьогодні.

А як ви вважаєте, чи можна побудувати щасливу родину, якщо постійно порівнювати теперішнє з минулим? Чи доводилося вам стикатися з подібними ситуаціями у своєму житті? Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією історією та напишіть у коментарях свою думку, це дуже важливо для нас!