Люба вже після закінчення школи подружилася з однокласницею Зоряною, коли разом пізньої ночі поверталися самі з клубу. Хоч і зблизились обидві, проте не відкривали одна одній своїх душевних таємниць. Люба мліла за Дмитром, а він упадав за Зоряною. Отакий собі любовний трикутник.
Однієї п’ятниці вони разом з іншими хлопцями та дівчатами стояли в місті на вокзалі, очікуючи електричку. Сміялися, веселилися. Люба не зводила закоханого погляду з Дмитра, а він обіймав за талію Зоряну, яка і в зимовому пальті була тоненька, як берізка. Від їхніх щасливих посмішок у Люби бриніли сльози, які старалася приховати за штучним сміхом. Як раптом до гурту підійшов чоловік у засмальцьованій фуфайці, у в’язаній брудній шапці, з-під якої вибивалося довге жирне волосся. Він чомусь став зовсім поряд, від нього несло таким смородом, що дівчата аж повідвертали носи.
– Фу-у, діду, місця мало? – Дмитро спробував відігнати надокучливого бомжа.
– Та почекай, піду, – старий дивився просто йому в очі й раптом скоромовкою став швиденько кидати словами: – Ти з нею, – кивнув на Зоряну, – щасливим не будеш. Обнімай он ту, вона тебе давно любить, – махнув рукою чи то на Любу, чи то на іншу дівчину. І почвалав собі далі.
Всі заціпеніли від почутого, проводжаючи німими поглядами дивного старого. А Любава залилася рум’янцем: певно, на неї “пророк” показував рукою?
Одного вечора, коли дівчата поспішали у клуб на індійське кіно “Танцор диско”, Зоряна раптом ощасливила подругу:
– Знаєш, я у місті знайшла собі хлопця, буду виходити заміж. А Дмитра я ніколи й не любила. Мій Мішка гарний, толковий…
Любава вже не чула останніх слів про міського парубка, бо божеволіла від щастя: нарешті Дмитро буде сам! Такого шансу точно не пропустить!
Кожні вихідні бігала в клуб. Так хотілося побачити Дмитра, в якого була закохана по вуха! Старалася крутитися біля нього. То запросить його на білий танець, то підійде запитає, як справи, на що він нехотя відповідав, шукаючи очима у натовпі, очевидно, Зоряну. “Дурнику, вона давно в місті з Мішкою”, – думала Любава. Подруги й справді не бачила вже кілька тижнів, та не давала про себе знати, певно, готувалася до весілля.
У той щасливий вечір Люба довго не могла заснути. Сьогодні після танців Дмитро провів її додому. Разом з іншими танцювала у колі, коли раптом відчула, як хтось обіймає її за талію. Озирнулася – і побачила його усміхнене обличчя.
– Привіт!
Кивнула, вітаючись радісними очима. А далі він цілий вечір танцював лише з нею. Вони майже не розмовляли, лише перекидалися незначущими фразами. А потім він її провів. По дорозі розповідав про навчання, про друзів, вона теж, проте ті слова зліпити докупи заважало щасливе тремтіння серця. Не могла повірити, коли біля хвіртки він міцніше притис її до себе і поцілував. Голова пішла обертом, лише побачила яскраві зірки у нічному небі…
– Ти знаєш, люди кажуть, що Зоряна, твоя подруга, заміж йде у неділю? – мама зайшла у кімнату і рилась у шафі. – Щось хустину не можу знайти.
– Знаю, – Люба смачно потягнулась і усміхалася, згадуючи вчорашнє побачення.
– Йде за того вашого однокласника, Дмитра, – жінка стояла спиною, перекидаючи речі на полицях, і не побачила, як обличчя дочки враз змінилося, почорніло, витягнулось у горі.
– Мамо, кавалер з міста… – спробувала заперечити, нічого не розуміючи.
– Та який з міста!.. – роздратовано кинула. – Його мати зранку, коли корови виганяли, бабам розказувала все.
Це було важко чути. От чому Зоряна не з’являлася на очі, не прибігала до хати, не ходила до клубу. А Дмитро, значить, святкував “мальчішнік”, як модно у містах, а з нею, Любавою, просто востаннє провів час перед весіллям.
Від людей чула, що Зоряна з Дмитром відразу жили погано. Вона, народивши сина, працювала у магазині й не цуралася хтивих чоловічих жартів. Подейкували, що вже й застукав свою жінку в комірці з коханцем – якимсь далекобійником. Потім Зоряна стала випивати – спочатку із чоловіками за компанію, потім уже й сама до них підходила, коли її й не кликали.
А згодом село приголомшила звістка. Зоряна втекла з далекобійником! Коли сідала у фуру, лише передала “привіт” чоловікові:
– Скажіть, щоб не шукав мене. Хай глядить дитину сам. Я не вернуся.
Як потім виявилося, далекобійником був той самий міський парубок Мішка, за якого Зойка збиралася заміж.
Любі випав другий шанс заволодіти Дмитром. Мати її стримувала, плакала, причитала. Але Люба стояла на своєму, хоч на маму страшно було дивитись – коси вибилися з-під хустки.
– Я піду до нього, – відрізала Любава. – Все одно буду з ним. Так колись бомж сказав. Не можу без Дмитрика, не можу…
– А дитина?! У нього є мала дитина! Дочко, одумайся, Христом-Богом молю! Не ламай собі долі! – мати голосила, і врешті впала на коліна, обхопивши Любині ноги.
Мовчки розвела мамині руки і пішла.
Прочинила двері Дмитрової хати. Він якраз на кухні годував дитину. Підняв на неї здивований погляд.
– Прийми мене. Я буду гарною жінкою, ти ж у мене перший і єдиний. А малому стану за маму…
Відтоді минуло двадцять п’ять років. За цей час Зоряна жодного разу не з’явилася в селі. Казали, що недовго пожила з далекобійником. А Люба з Дмитром живуть у радості, оженили сина, чекають народження внучка. І скоро гулятимуть весілля меншої дочки.
Чи щаслива Лоба? Так, бо відчуває від чоловіка турботу і повагу, бо вранці прокидається з коханим. Хоча за всі роки жодного разу не почула слова “люблю”.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – tapetus
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
