— Краще б ти ці гроші віддала мамі на ремонт! — це були слова, які мій чоловік кинув сестрі. Він був правий: ми не могли дозволити собі таку розкіш, і тепер дорогий аксесуар лежав між нами, як нерозв’язаний, нестерпний докір

Різдво завжди було для нас особливим святом. Не просто данина традиції, а час, коли ми, велика родина, збираємося разом. Гомін, сміх, аромат маминих страв і, звісно, обмін подарунками, які ми завжди обирали з душею. У нашій сім’ї ніколи не було гонитви за розкішшю, важлива була увага. До цього року.

Моя молодша сестра, Олена, завжди була особливою. Талановита, креативна, але й дещо легковажна. Вона рано вийшла заміж за Дмитра, чоловіка з гарними статками, який буквально носив її на руках. Вони живуть за кордоном, мають успішний бізнес і, чесно кажучи, їхнє фінансове становище значно краще, ніж у нас із чоловіком, який працює вчителем. Я, Люба, завжди була більш практичною і приземленою.

Цього року Олена приїхала додому, на Різдво, з неймовірно дорогими валізами, які одразу привернули увагу. Вона виглядала просто блискуче, ніби зійшла з обкладинки журналу. Я щиро раділа за неї, але водночас відчувала і легкий неспокій. Чомусь мені здавалося, що її успіх і багатство цього разу приїхали разом із нею, аби показати різницю між нами.

Святковий вечір ішов як завжди тепло. Діти гралися, мама з татом усміхалися. Настав час дарувати подарунки. Олена, як завжди, підійшла до процесу з театральною урочистістю. Вона роздала усім якісь милі сувеніри з Європи, а потім підійшла до мене, тримаючи в руках велику коробку, перев’язану сріблястою стрічкою.

— Любо, це тобі, — промовила вона.

Всі навколо притихли. Я розгорнула папір і мої руки затремтіли. Всередині лежала сумка. Не просто сумка, а аксесуар від відомого світового бренду, про який можна було лише мріяти. Я одразу зрозуміла, що це оригінал, адже знала, що Олена ніколи б не подарувала мені підробку. Її вартість, навіть за найскромнішими підрахунками, дорівнювала нашій з чоловіком місячній зарплаті, якщо не більше.

— Олено, це… це неймовірно, — тільки й змогла вимовити я.

— Це від щирого серця, — відповіла сестра, обіймаючи мене.

— Я бачила, як ти на неї дивилася в магазині, коли ми були в місті минулого року, — додала вона, — я знаю, що ти практична, але ж можна іноді дозволити собі трохи розкоші, правда?

Мої емоції були змішані. З одного боку, я була зворушена її щедрістю, з іншого — спантеличена такою безглуздою витратою грошей. Я подякувала їй, але відчула, що в кімнаті запала напружена тиша. Здавалося, ніби всі, особливо Дмитро, мій чоловік, оцінювали цей подарунок.

Через кілька хвилин, коли галас від обговорення інших подарунків стих, мій чоловік, Дмитро, який до того сидів мовчки, раптом підвівся. Я знала, що він чоловік з принципами, гордий і ніколи не дозволяв собі жити не по кишені. Його обличчя було напруженим.

— Олено, а я можу запитати… — почав Дмитро, його голос був тихим, але рішучим.

— Так, звісно, — Олена привітно усміхнулася, не підозрюючи про бурю, що насувалася.

— Навіщо ти це зробила?

Олена здивовано на нього подивилася.

— Це ж подарунок на Різдво! — вигукнула вона.

— Так, подарунок, — Дмитро кивнув, — але чи розумієш ти, що його вартість є просто образливою?

Я затримала дихання. Мама з татом спробували втрутитися, але Дмитро їх зупинив жестом.

— Ми не можемо дозволити собі такі речі, Олено, — пояснював він, — Люба вчителька, я вчитель. Ми живемо скромно, але чесно. Ця сумка — це знущання. Вона ніби говорить: “Ви бідні, тому візьміть мою милостиню, щоб хоч якось виглядати пристойно”.

Олена миттєво почервоніла.

— Ти що таке кажеш, Дмитре? — її голос затремтів.

— Я кажу правду, — наполягав мій чоловік, — для нас це — тягар, а не радість. Ми не звикли до такої розкоші. Вона буде стояти у шафі, бо носити її в нашому містечку просто смішно і недоречно. У нас інші цінності. Краще б ти ці гроші віддала на благодійність, або допомогла мамі з татом! Вони ж не просять, але ж ми бачимо, як їм важко.

Настала пауза. Це був не просто діалог, це була публічна проповідь про гідність і гроші. Сестра, яка завжди була емоційною, не витримала.

— Ти просто заздриш, Дмитре! — крикнула вона.

— Я заздрю твоїй нерозсудливості! — відповів він, — і твоїй звичці демонструвати своє багатство!

Далі все відбувалося як у тумані. Почалася грандіозна родинна сварка, якої ми не мали вже багато років. Олена заплакала, кричачи, що вона хотіла якнайкраще, що це був подарунок від серця, а її звинувачують у демонстрації. Вона звинуватила мого чоловіка в тому, що він зіпсував свято. Дмитро, відчуваючи образу, наполягав, що це Олена своєю бездумною щедрістю порушила сімейний баланс.

Я спробувала втрутитися, заспокоїти їх, але було пізно.

— Олено, Дмитре, досить, будь ласка! — благала я.

— Ні, Любо, я маю це сказати, — Дмитро подивився на мене, — ти візьмеш цю сумку, і в нашому домі з’явиться річ, яка буде нагадувати нам про те, що ми не такі, як вони.

— Я просто хотіла зробити тобі приємне, Любо! — Олена гірко плакала.

— А я не просила такої приємності, яка ставить мене в незручне становище! — вигукнула я.

Зрештою, Олена, ображена до глибини душі, швидко зібрала свої речі, залишила сумку на столі і, не прощаючись, вийшла з дому. Її чоловік, який весь час сидів мовчки, похитав головою і пішов за нею. Різдвяний вечір був зіпсований. Мама і тато були засмучені, атмосфера свята зникла.

Сумка залишилася лежати на столі. Ми з Дмитром дивилися на неї як на сторонній, чужий предмет, що приніс розбрат. Мій чоловік був правий: це було занадто. Занадто багато грошей, занадто багато уваги, занадто багато розкоші для нашого скромного життя.

Наступного дня я зателефонувала Олені, щоб спробувати порозумітися, але вона не відповідала. Через кілька днів вона надіслала мені коротке повідомлення: «Не дзвони мені, доки твій чоловік не вибачиться. А сумку викинь або продай, мені байдуже».

Я продала сумку. Це було непросте рішення, але я не змогла б її носити. А гроші… Гроші я вирішила віддати мамі з татом, щоб вони змогли зробити необхідний ремонт у будинку, про який давно мріяли, але не могли собі дозволити. Це було найкраще застосування цим несподіваним коштам.

Олена досі не розмовляє зі мною. Вона не розуміє, що Дмитро захищав нашу сім’ю і наші принципи, а не заздрив. Вона думала, що дарує щастя, а подарувала розкол.

Я дивлюся на оновлений будинок батьків і розумію, що вчинила правильно. Справжня цінність — не в бренді на сумці, а в повазі до життя іншої людини, навіть якщо воно відрізняється від твого. Але мені дуже не вистачає сестри. Не знаю, чи зможемо ми коли-небудь відновити наші стосунки. Дорога сумка коштувала мені сестри.

А як би ви вчинили на моєму місці? Чи мав Дмитро право так різко висловлюватися? Чи завжди дорогий подарунок від щирого серця є доречним?

Це для мене дуже важливо, напишіть, будь ласка, свою думку у коментарях і поставте вподобайку, щоб цю історію побачило якомога більше людей!