— Лесько, ти мені банки з огірками врекла, вони мені всі повистрілювали. Тепер як назбираєш два відра огірків в себе, то закатаєш і мені ті 4 банки готові принесеш, — сказала я сусідці через пліт.

Я така на неї зла, що словами не описати. Ну очі має такі чорні, на що б не глянула, все з рук валиться.

Прийшла Леська до мене якраз, як я перевертала готові банки з огірками.

— О, ну ти ґаздиня. Вже весь погріб забитий…

Я подякувала, хоча і дулю за спиною тримала. Знаю я її “очі”, не з розмов знаю…

Всі в селі прекрасно знають мою сісідку. Чорнорота вона.

А тепер, мабуть, треба розповісти, чому мене так зачепила саме ця історія з банками.

Я живу в селі все життя. Звати мене Марія, мені п’ятдесят три роки, і свого господарства я нікому не довіряю. Не тому, що чоловік мій не допомагає. Навпаки, без нього я б половини того не встигала. Просто в кожного з нас є свої справи.

Мого чоловіка звати Василь. Він людина спокійна, некваплива і така, що зайвий раз ні з ким не посвариться. Якщо я вранці вже бігаю по господарству, то він ще може спокійно вийти на подвір’я, подивитися, що там треба зробити, і сказати:

— Маріє, не поспішай так. Нікуди воно від нас не втече. Зробимо все по черзі, і буде порядок.

А я йому завжди відповідаю, що якби робити все по черзі, то до зими можна не встигнути.

У нас будинок, город, сад, кілька грядок із зеленню, полуниця, малина, смородина. Тримаємо курей, маємо кілька качок. Ще Василь дуже любить порається біля саду, а я найбільше люблю город.

Навесні я можу годинами сидіти над розсадою. Помідори вирощую сама, перець теж. Огірки саджу кілька рядків, бо знаю, що влітку їх буде стільки, що не знатимеш, куди подіти.

Але мені це подобається.

Коли вранці виходиш на город і бачиш, що за ніч виросли нові огірочки, аж руки сверблять швидше їх зібрати.

Василь іноді сміється:

— Ти їх так пильнуєш, наче вони в тебе зарплату отримують.

— Зате взимку будемо мати що їсти, — відповідаю йому.

— Та я не сперечаюся. Тільки ти скоро й сусідам почнеш видавати по розписці.

Я тоді сміюся.

Бо він добре знає, яка я.

Якщо маю зайве, мені не шкода поділитися. Комусь дам кабачків, комусь помідорів, комусь баночку варення. Сусідці можу віднести пучок зелені, якщо бачу, що вона сама не встигла нарвати.

Але є одна річ, якої я не люблю найбільше.

Коли людина бере твою доброту за обов’язок.

Саме на цьому ми з Леською й посварилися.

Леська живе через два будинки від нас. Знаємо одна одну давно. Ще наші діти були малими, коли ми почали спілкуватися.

Спочатку я нормально до неї ставилася.

Вона могла прийти через пліт, поговорити, попросити рецепт, позичити банку, сірники чи трохи зелені.

Я не відмовляла.

У селі якось заведено: сьогодні ти допоможеш комусь, завтра хтось допоможе тобі.

Тільки з Леською чомусь завжди виходило в один бік.

Їй треба було – я давала.

Мені треба було – вона або забувала, або в неї раптом не було.

Перший випадок, який мене насторожив, стався кілька років тому.

Я тоді тільки-но назбирала молоденьких огірків.

Леська прийшла й попросила:

— Маріє, дай мені, будь ласка, відро огірків. У мене свої ще не пішли, а дітям треба щось закрутити. Я через тиждень тобі поверну.

Я дала.

Василь, коли дізнався, тільки похитав головою.

— Ти їй знову дала?

— А що мені, шкода?

— Не шкода. Просто ти знаєш, що вона рідко щось повертає.

— Цього разу поверне.

Не повернула.

Спочатку сказала, що огірки ще не вродили.

Потім – що її чоловік усе зібрав.

Потім – що вона віддасть, коли буде більше.

Я махнула рукою.

Через кілька тижнів Леська прийшла вже з іншою просьбою.

— Маріє, позич мені кілька банок. У мене закінчилися чисті.

Я дала.

Вона повернула через місяць, але дві банки були з відбитими краями.

Я нічого не сказала.

Бо не хотіла сварки через дрібниці.

Так воно й накопичувалося.

Одного літа Леська попросила в мене кріп.

Другого – часник.

Потім їй знадобилися помідори для салатів.

Кожного разу вона казала:

— Та я ж тобі віддам.

І кожного разу я чула це саме “віддам”.

А потім забувала чекати.

Але минулого року все змінилося.

Я закатала багато огірків. Робила їх за своїм перевіреним рецептом. Огірки перебрала, добре вимила, банки підготувала, кришки взяла нові.

Леська тоді якраз проходила повз.

Зупинилася біля хвіртки й почала хвалити.

— Маріє, у тебе такі гарні огірки. Ти що, якийсь секрет знаєш? У мене то м’які виходять, то смак не той.

Я відповіла:

— Та ніякого секрету немає. Головне – все чисто зробити й рецепт не міняти.

— А мені чотири банки не закатаєш?

— Та можу.

Я тоді справді не думала нічого поганого.

Вона принесла свої огірки.

Я закрутила їй чотири банки.

Через деякий час Леська прийшла забрати їх.

— Маріє, які гарні! Ти справжня господиня.

Я віддала їй банки.

А через кілька тижнів у мене почали псуватися мої власні заготовки.

Одна банка.

Потім друга.

Потім ще.

Я була розлючена.

Стільки праці пропало.

Я пішла до погреба, дивилася на банки й не могла зрозуміти, де помилилася.

Василь сказав:

— Може, цього року огірки такі попалися.

Я відповіла:

— Може.

Але коли розповіла Лесьці, що частина банок зіпсувалася, вона сказала:

— Ну, значить, щось не так зробила.

Я тоді промовчала.

Але в душі вже відклалося.

Цього року я вирішила: більше нікому нічого не закатую.

Сама виростила – сама зроблю.

Та Леська знову почала крутитися біля мого городу.

Спочатку приходила просто поговорити.

Потім почала розглядати огірки.

— Ой, Маріє, які в тебе гарні. У мене щось цього року не дуже.

Я відповіла:

— Буває.

Через кілька днів:

— А ти багато вже назбирала?

— Та достатньо.

— Може, одне відерце мені позичиш?

Я відмовила.

Вона образилася.

— Тобі що, шкода?

— Не шкода. Просто я сама хочу закатати.

Вона пішла.

Але через тиждень повернулася.

Цього разу вже з проханням про два відра.

— Марусю, ну дай. Я ж тобі поверну.

— Не треба, Лесю. Я цього року багато хочу зробити.

Вона скривилася.

— Та ти щось зовсім не така стала.

Я нічого не відповіла.

І ось тоді вона почала говорити про минулорічні банки.

Мовляв, я ж їй закатала, значить, і цього року можу.

Тоді я вже не витримала.

Саме тому того ранку, коли вона знову прийшла до мого двору й побачила готові банки, я сказала через пліт те, з чого й почалася ця історія.

— Лесько, ти мені банки з огірками врекла, вони мені всі повистрілювали. Тепер як назбираєш два відра огірків в себе, то закатаєш і мені ті 4 банки готові принесеш.

Вона спочатку навіть не зрозуміла, що я серйозно.

Стояла, дивилася на мене й усміхалася.

— Та ти, Марусю, ще досі за ті банки переживаєш?

Я витерла руки рушником.

— А чого мені не переживати? Я свою працю не на смітник збирала.

— Може, ти сама щось не так зробила.

От тут мене вже так і підкинуло.

— Оце ти зараз не говори мені такого. Я двадцять років огірки закатую і знаю, як їх робити. А твої чотири банки я зробила окремо, як ти просила.

— Та я ж не кажу, що ти винна.

— А звучить саме так.

Леська махнула рукою.

— Ой, Маріє, ну що ти починаєш? Я ж прийшла не сваритися.

— То й не сварімося. Просто я хочу свої банки назад.

Вона дивилася на мене кілька секунд.

— Я ж тобі поверну.

— Повернеш. Два відра огірків принесеш, я з них чотири банки собі закатаю. І більше ніяких обмінів.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Леська фиркнула й пішла.

А потім повернулася, коли я саме перевертала готові банки.

— О, ну ти ґаздиня. Вже весь погріб забитий…

Я подякувала, хоча й дулю за спиною тримала.

Знаю я її “очі”, не з розмов знаю.

Після її відходу Василь вийшов із хати.

— Ну що, помирилися?

Я так на нього подивилася, що він одразу зрозумів: краще не жартувати.

— Ні, Василю. І не збираюся.

— Через банки?

— Не через банки. Через ставлення.

Він сів на лавку.

— То не сваріться більше. Живіть кожна своїм життям.

— Саме так і буде.

І я справді вирішила, що досить.

Тепер, якщо Леська хоче огірків, нехай садить свої.

Якщо хоче закруток – нехай сама стоїть біля плити.

Якщо їй не вистачає банок – нехай купує.

У мене свої руки не казенні.

Через кілька днів я знову зустріла її біля магазину. Вона стояла з іншими жінками й щось їм розповідала.

Побачила мене – замовкла.

Я теж не підійшла.

Мені вже не хотілося нічого з’ясовувати.

Нехай думає про мене що хоче.

Я своє рішення прийняла.

У погребі в мене стоять мої банки. Рівненько, одна до одної. Кожну я закатала власними руками.

І тепер, коли проходжу повз них, думаю тільки про одне: більше нікому не дозволю переконувати мене, що я повинна віддавати свою працю лише тому, що ми живемо через один паркан.

А щодо Леськи – ні, я не змінила своєї думки.

Мене досі злить та історія з банками.

І коли вона дивиться на мене своїми чорними очима через пліт, я мимоволі згадую, скільки всього після її “поглядів” у мене раптом ішло не так.

Може, хтось скаже, що це просто забобони.

Може, хтось скаже, що вся справа лише в невдалих заготовках.

Але я знаю одне: більше свої банки їй не понесу.

І миритися першою не збираюся.

Бо якщо людина кілька разів користується твоєю добротою, а потім ще й переконує тебе, що ти сама винна, одного дня треба просто сказати: досить.

Як ви вважаєте, чи правильно Марія зробила, що остаточно припинила будь-які обміни з Леською, чи через сусідство все-таки варто було поступитися й не доводити справу до такого конфлікту?