У неї виявилися дві квартири в Києві з квартирантами!

— Ліки й комуналка? — не витримала я і втрутилася в розмову. — Ви здаєте дві квартири в Києві! Це щонайменше 20–25 тисяч гривень на місяць. То навіщо вам ще наші сім тисяч?

І тут я почула те, чого точно не очікувала. Але – про все по-порядку.

Ми з чоловіком одружені вже десять років. Ми завжди допомагали його мамі. Щомісяця, як годинник, Павло перераховував їй гроші.

Спочатку це було п’ять тисяч гривень, а останні два роки – вже сім тисяч. На картку, без затримок, кожного першого числа.

Я ніколи не була проти цієї допомоги. Чоловік пояснював, що свекруха пенсіонерка, і її пенсії ледь вистачає на життя. Ми собі могли дозволити таку підтримку, тому я навіть не замислювалася, куди йдуть ці гроші.

Але нещодавно я дізналася дещо таке, що просто перевернуло мій світ. Того дня все почалося з випадкової розмови зі знайомою, яка якось обмовилася про квартири моєї свекрухи. Я спершу подумала, що вона помилилася, але її слова не давали мені спокою.

Увечері я підійшла до чоловіка.

— Коханий, а ти знаєш щось про те, що в твоєї мами є квартири? — запитала я, стараючись не показувати, як мене це хвилює.

— Квартири? — він здивовано звів брови. — Ні, у мами тільки її двокімнатна на Оболоні.

— А як тобі те, що, здається, їх три?

Його реакція була справжньою – Паша щиро здивувався. Він замовк, почав щось бурмотіти про помилку, але видно було, що сам почав сумніватися.

Ми вирішили розібратися. Наступного ж дня чоловік зателефонував мамі. Розмова відбувалася на гучному зв’язку, і я чула кожне слово.

— Мамо, слухай, тут така справа. Тобі не здається, що нам варто поговорити про твої квартири? — запитав він обережно.

— Які ще квартири? — відказала вона, спочатку здавалося, щиро здивована.

— Мамо, я серйозно. Ти здаєш квартири квартирантам?

Свекруха замовкла на кілька секунд, а потім видихнула:

— Ну, якщо ти вже дізнався. Так, є дві квартири. Одна залишилася від бабусі, інша – від тітки.

Я ледь не випустила телефон з рук.

— А гроші, які ми тобі надсилаємо? — чоловік намагався зберігати спокій.

— Ну, хіба мало, на що йдуть! — відрізала вона. — Ліки дорогі, комуналка.

— Ліки й комуналка? — не витримала я і втрутилася в розмову. — Ви здаєте дві квартири в Києві! Це щонайменше 20–25 тисяч гривень на місяць. То навіщо вам ще наші сім тисяч?

І тут я почула те, чого точно не очікувала.

— А як я поїду відпочивати? А за що мені себе в салонах доглядати? Що, вважаєш, я не заслуговую?

Я просто втратила дар мови. Усі ці роки ми обмежували себе в подорожах, відкладали на свою квартиру, намагалися зекономити, а вона!

Після тієї розмови ми з чоловіком кілька днів не розмовляли. Він ніяк не міг оговтатися.

— Знаєш, — сказав він якось увечері, — я навіть не знаю, що робити. Виходить, вона просто брехала нам усі ці роки.

— А я знаю, — відказала я твердо. — Ми більше не будемо їй давати ні копійки.

— Але це ж мама, – тихо сказав Павло.

— Мама? — я не стрималася. — Мама, яка живе на широку ногу за наш рахунок, приховує від нас квартири, і при цьому ще й вимагає грошей?

Цей конфлікт став справжнім випробуванням для наших стосунків. Чоловік досі не може визначитися, як бути далі. А я? Мені здається, що це може стати тією тріщиною, яка розділить нас остаточно. І як мені діяти? На чому наполягати?

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.