Ліля не рідна дочка Віталика, але незважаючи ні на що, він вкладав у неї всю свою душу, про гроші я вже й мовчу. І це в той час, коли рідний батько зустрічався з Лілею, але жодного разу навіть сто гривень їй не дав. Розуміючи всю ситуацію, я вирішила підтримати свого чоловіка, і не з’явлюся на весіллі дочки. Час ще є. Дай Бог, щоб вона одумалася.
Перший мій шлюб не був вдалим. Нам з Ігорем треба було розлучитися відразу, але я хвилювалася, чи впораюся одна з маленькою дитиною. Чоловік був таким гулякою, що по тижню міг дома не з’являтися. Я ж надіялась, що щось зміниться…
Коли мої нерви здали, я подала на розлучення. Я зрозуміла, що настав час позбавлятися цього “подарунку” долі. Ігор, звичайно ж, зробив у всьому винною мене, але мені було вже байдуже, що він лепече. Ще й свекруха взяла сторону синочка. Бо бачите, я мала зберегти сім’ю, а не позбавляти дитину рідного батька.
Дочка справді була дуже прив’язана до тата. Я змушувала Лілю вчитися, їсти корисну їжу, прибирати в кімнаті, а колишній був святом. Він з’являвся не часто, але виконував її бажання. Тому вона ставилася до нього як до казкового героя.
Мені було дуже складно будувати стосунки з донькою, адже колишній та його мама постійно налаштовували Лілю проти мене. Однак через рік свекрухи не стало, тож на дитину вже ніхто не тиснув.
Та й доньку ніби осяяло – вона вже не бачила батька в героїчному світлі, бо його ентузіазм кудись зник.
Спочатку я навіть не думала про своє особисте життя, але коли Лілі виповнилося 9 років, я познайомилася з Віталиком. Він знав, що в мене є донечка від перших стосунків, та тільки це його не злякало. Йому довелося докласти багато зусиль, щоб порозумітися з моєю донькою.
Ліля не хотіла його приймати, але Віталик був наполегливим. Він не реагував на конфліктні ситуації та намагався знаходити компроміси.
Проте донька все одно провокувала його, звинувачувала у всьому, що можна було і вимагала, щоби він зник з нашого життя. Мені здавалося, що він цього не витримає і покине мене. На щастя, це не сталося.
Весь цей час Віталик забезпечував доньку та віддавав їй найкраще. Він не шкодував на неї ні грошей, ні сил, ні часу. Ліля навіть змогла вступити до того навчального закладу, про який мріяла. Задля цього Віталик продав свою дачу.
Донька з віком почала поводитися спокійно. Вона хоч і не чіпляла Віталика, але й не була йому вдячна. Вони дотримувалися нейтралітету у відносинах, що було непогано.
Я знала, що Ліля підтримує зв’язок із рідним татом. Вони зустрічалися час від часу, і навіть якщо колишній постійно знаходив якісь відмазки, вона все одно тяглася до нього.
Коли Ліля закінчила навчання, то познайомилася з хлопцем, і згодом він попросив її руки. Звичайно, всі витрати довелося сплатити нам. Віталик не обмежував доньку у бюджеті і навіть дав добро на те, щоб вона шила весільну сукню на індивідуальне замовлення. Ви самі знаєте, скільки це коштує!
І ось власне те, до чого я вела всю цю історію. На своє весілля Ліля вирішила запросити рідного батька, а не Віталика. Тобто вона вважає, що людина, яка взагалі не брала участі в її житті і навіть не вітала з днем народження, заслужила на цю честь. А мій чоловік, який в неї душу вклав – ні.
Ну, якщо так, я теж на весілля не піду. Та тільки тепер донька нехай вирішує всі свої проблеми із батьком.
Мені дуже образливо за таку її поведінку. Весілля має відбутися через два місяці. Я щиро надіюсь, що Ліля таки прийде до розуму. А інакше, добром це не закінчиться.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua