Від старенької мами я повернулася через два місяці. За цей час дочка встигла мою квартиру переписати на себе. Якщо чесно, то я й сама так хотіла, бо йде до старості. Але ж на такий варіант, що для мене в двокімнатній квартирі не знайдеться місця, я не розраховувала. – Ти б бабусю краще пильнувала, а не мене. Тут для тебе місця немає. Взагалі не розумію, для чого ти повернулася!

Ми з чоловіком виховали двох дітей. Все своє життя прожили в селі, в будинку моєї свекрухи, її вже давно немає в живих, як і мого чоловіка.

Першою вийшла заміж дочка. Вони з чоловіком жили окремо. Виховують сина Артема.

Син після навчання поїхав на роботу в Голландію, і там до сьогоднішнього дня живе. Вже створив сім’ю. Познайомився з українкою, яка також туди приїхала на роботу.

Син при потребі переводив нам гроші. Але я не просила ніколи. Мені достатньо було цього, щоб діти гарно собі жили. Онуків від сина я поки не маю.

Коли моєю онуку було десять років, дочка Оксана розлучилася з чоловіком і повернулася в село до мене.

Хтось би подумав, що мені стало легше, оскільки в селі завжди допомога потрібна. Але в моєму випадку все стало навпаки.

Оксана нічого мені не допомагала. На городі чи по господарству вона навіть не пропонувала своєї допомоги.

Я зрозуміла, що сама так довго не протягну. Поговоривши з далеким родичом, я вирішила, що продам будинок в селі і куплю собі в нашому районному центрі квартирі, щоб на старість спокійно жити.

Продали, знайшли квартиру, стали оформляти, а у продавця виявилися деякі проблеми із документами, потрібен був час, щоб їх вирішити. Ми з дочкою переїхали, почали робити ремонт.

А в мене старенька мати, живе далеко, я її давно не бачила. Я вирішила, що поки що є можливість, треба поїхати і її провідати. І поїхала.

Читайте також: Я не хочу визнавати свою онучку, і вважаю, що маю на це право. Мій син з Христиною в шлюб не вступав. Як вони там домовились про аліменти, це їх особиста справа. Ігорю легше, він переїхав в інше місто, де Христя його не дістане. А ось я у неї і її мами “під рукою”. І на диво, де б я не пішла, всюди вони. В супермаркет піду – вони там, в парку гуляю – на них натраплю. А ті ж, спокійно мене не оминуть. Все щось буркнуть

Так вийшло, що в мами я затрималася майже два місяці. За цей час проблеми з документами вирішилися, і моя Оксана оформила квартиру на своє ім’я. якщо чесно, я так і хотіла – все одно вже старість близько.

Але коли я приїхала, дочка мені сказала, що я тепер тут ніхто, жити тут не буду, ніхто мене не чекав і нікому я не потрібна.

– Їдь назад до своєї мами. Ти там більш потрібна. Як-не-як. а бабуся вже без догляду жити не зможе. А ми тут з сином залишимось. За квартиру не хвилюйся.

Але річ в тім, що я не хочу жити зі своєї мамою. Я там нікого не знаю. На старість літ переїжджати в село, яке мені зовсім чуже, я не хочу.

В шістдесят років я залишилася без прописки, хоча всі мої речі, які я все життя наживала, все в новій квартирі, і Оксана користується ними.

І як мені жити? Квартира двокімнатна, але Оксана сказала, що одна її кімната, друга сина. А мені нема місця. Прикро до сліз.

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua